Сонячного літнього ранку втікачі Черниченки та їхні охоронці прокинулися серед цих величних руїн, у яких, за переказами, все ще діяла благодатна сила зниклого чудотворного образу. Над ними, крізь ребра згорілого купола, синіло небо, а повітря ситилося райськими ароматами квітучих рослин. Двійя попросилася до річки, і Рева пішов з нею. Вночі, проїжджаючи цими місцями, він бачив лише темні масиви гаїв і дібров. Тепер вони розкинулися перед ним в усій пересиченій життєвими соками красі. Дерева блищали свіжою зеленню, над травами гули бджоли, на нижньому лузі паслися руді корови. З гори, на якій стояв монастир, відкривалася розкішна панорама лісових острівців, полів та очеретів.

Донька планетниці зняла свою хустку і виявилася темноокою красунею. Рева за своє життя бачив багато красивих дівчат — українок, полячок, татарок. Краса Двійї була не подібною до їхньої. У неї були густі й широкі брови, як у татарок і низових черкесок, але обличчя юної планетниці не було круглявим, а видовжувалося ніжним овалом, підкресленим високою шиєю і прямим чолом. У ній, незважаючи на юний вік, відчувалася горда і висока порода. «Стара Черниха начаклувала собі царівну-доньку», — подумки посміхнувся Рева.

На шляху до ріки він тримав між собою і Двійєю дистанцію, уважно вдивляючись у зарості над стежиною. У руці козак затиснув метального ножа. Він не дав себе здурити райським спокоєм літнього ранку. Він пам'ятав, що саме такими тихими ранками на мирні хутори нападали хижі татарські чамбули [68] , залишаючи після себе спалені хати, вбитих чоловіків і зґвалтованих жінок.

Дорогою їм зустрілися підпаски. Рева спитав, чи не бачили вони тут чужого. Ті похитали головами, проводжаючи очима Двійю. За підпасками бігли великі пси, подібні до вовків. Вони уважно подивилися на козака. Той теж уважно подивився на псів і припинив стискати руків'я ножа. Ці розумні і пильні тварини не були б такими спокійними, якби десь поряд вештався чужий. Вони були навчені здалеку впізнавати ворогів і небезпечних зайд. Це були правильні собаки.

Двійя зайшла у воду в сорочці. «А тітка казали, що відьми купаються лише наголяса!» — розчаровано зітхнув Рева, оглядаючи очерети. На річці було видно лише вутлі човники і солом'яні брилі місцевих рибалок. Ті не викликали в нього підозри, хоча колись він сам прикидався рибалкою, вистежуючи у плавнях розвідників Чарнецького [69] .

Після купання і прання одягу мала відьмачка заповзялася сушити на сонці волосся. Воно в неї було розкішним, до колін, воронячого кольору. Рева наблизився до Двійї. Молоде тіло дівчини спокусливо світилося крізь мокру тканину.

— Розкажи мені про Чорного, — попросив він. — Чому ти назвала його старим дідом?

— Я бачила його крізь шпарину у схованці. Він старий, в нього сиве волосся.

— Буває, що чоловіки сивіють за молодих років.

— Я бачила його зрак [70] .

— Він має вуса? Бороду?

— Ні, в нього голене старе обличчя. Маленькі очі і великий ніс. Він бридкий.

— І страшний?

— Так.

— Ти бачила його зброю?

— Ні.

— Як він одягнений?

— У нього вузькі штани і чорні високі чоботи. Він одягнений у кутноровану чемерку [71] . А під нею ще має темну сорочку. На зап'ястях у нього залізні кільця.

— Пласкі?

— Так.

— Широкі?

— Отакі, — дівчина граційно розвела пальці.

І Рева подумав, що вже дещо знає про ворожий арсенал. Він бачив ножі-браслети у полонених татарських шпигунів. Дуже зручна зброя: натискаєш на важельок — і браслет розгортається у смертоносний залізний кіготь з отворами для пальців. Лише одна незручність — носити такі прикраси можна, лише маючи спеціальні підрукавники з грубої шкіри. Старі січовики розповідали, що першими такі ножі придумали наймані вбивці-асасини ще до Батиєвої навали.

— А чого ж, — не втримався Рева від єхидного питаннячка, — ваші планетники того бабая не зупинили? Ви ж, подейкують, маєте Силу.

— І він її має, — Двійя різко мотнула волоссям і обризкала козака.

— То він теж чаклун?

— Він маєстатний [72] чаклун!

— Отакої, — почухав чуба козак. — А звідки таке відоме?

— Він би ніколи не знайшов маму, якби не був чаклуном. Мама вміла відводити людям очі. Якщо вона того не хотіла, люди її не бачили. І дядько Захарій таке вмів, і всі наші. А він усіх знайшов і вбив… Окрім мене і Ранвіра.

— Треба було брати мушкет і стріляти в нього, а не очі відводити.

— Так війтові люди у нього стріляли, — здвигнула плечиками Двійя. — Його кулі не беруть.

— Замовлений?

— Чаклун.

— Отаман Сірко теж замовлений. Сам бачив, як його кулі минали.

— Теж чаклун.

— Хто сказав?

— Я знаю. Якщо кулі не беруть, значить, чаклун. Від меча і отрути можна замовити, а від кулі не можна. Куля здалеку летить.