— Поки що заступник Джеджери — підполковник Ткач, — Діана, здавалося, усвідомила свою помилку і перейшла на рапортову скоромовку. — Він досвідчений і розумний настільки, наскільки може бути розумним офіцер тутешнього спецпідрозділу. Але він не член Ордену. Вони напевно поставлять туди свою людину. Або спробують висвятити в лицарі цього Ткача.

— На це потрібний час, — Учитель говорив повільно, ніби розраховуючи всі можливі комбінації шахової партії, і ця неквапність, на думку Діани, доречно додавалася до монголоїдної жорсткості рис його обличчя. — І Майстер не такий вже й всесильний. Нам треба діяти швидко. Ти вже не будеш ані мишею, ані кіткою.

— Ким мені треба бути?

— Тигрицею, моя дівчинко. Розважливою, швидкою і смертоносною. І тобі знов прийдеться знайти того Кривого.

— Одноокого?

— Так.

— Нащо?

— Нам варто зв'язатися з його Наставником. Ворог нашого ворога — наш друг.

— Старші казали, що його Наставник — вигнанець. Шангріла відмовилася від нього.

— Мудреці Шангріли бачать далеко і діють обережно. Те, що вони колись оголосили цю людину ізгоєм, ще не означає, що воно так і є. Можливо, багато років тому їхні Вищі побачили у своїх чашах отруйні краплі майбутнього. Можливо, вже тоді вони почали протоптувати стежки подій і готувати ґрунт для корекції Світової Рівноваги. Можливо, вони не хочуть дратувати нас і західних, таємно відроджуючи Куран. А так вони завжди мають для незгодних відповідь: дії ізгоя — це лише дії ізгоя. Ієрархія Шангріли зберігає при цьому формальну непричетність.

— А для чого тибетцям відроджувати той мертвий степовий ковен?

— Для чого, питаєш? Не «для чого?», а «чому?», я так би поставив це питання… Тому, моя дівчинко, що ми ослабли. Коло рідшає. На Півночі шириться порожнеча, ковен Алатара й зовсім занепадає. Там деякі дійшли вже до того, що підробляють у телешоу про екстрасенсів і відвідують екуменічні наради.

— Але ж ми з ними майже відродили імперію.

— Ця імперія — лише хвора тінь колишньої величі. Я майже впевнений, що святі архати Шангріли передбачають важкі часи для Півночі, а отже, у них є на це поважні підстави. Вони здатні передбачати ланцюжки віддалених наслідків. Вони передбачили сімнадцятий рік і наступне фіаско Леніна [98] , вони ж передбачили настання Царства Кількості [99] задовго до того, як перші європейські банки зробили перші інвестиції, не підкріплені реальним золотом… І не виключено, що вони мають рацію, — Учитель поклав долоню на чоло Діани, наче благословляючи. — От, скажімо, тепер я посилаю проти Майстра Зброї не рівного йому за досвідом воїна, а молоду дівчину, яка лише два роки тому залишила школу ковену. Хіба вже це одне не є свідченням нашої слабкості? Великі воїни Півночі спочивають на Вічному Сході, а в наших ворогів напоготові десятки посвячених лицарів і допоміжні силові підрозділи.

— Я не зганьблю вас, Учителю. Я знайду ізгоя.

— Біля Одноокого Орден вже міг налаштувати пастку.

— Я буду обережною тигрицею.

— Будь дуже обережною. Тричі оглядайся, перш ніж зробити наступний крок. А я молитимуся за тебе. Ми всі молитимемося. І дамо тобі помічницю.

— Кого?

— У школі ти знала її як Софію.

— Ми не були подругами. Навіть навпаки.

— Я знаю. Але вона сильна менталка. Вона кмітлива і має розвинуте бачення. А тобі не уникнути пасток Майстра, якщо біля тебе не буде менталки. Софія не згадуватиме про ваші суперечки у школі. Я обіцяю.

— Я теж не буду… згадувати.

— От і добре. Коли ви будете діяти у симфонії, моє серце не болітиме щоденно від приниження за нашу слабкість… Зв'язок зі мною триматимеш, як і дотепер, через Курда. Якщо ізгой вийде на контакт, передаси Курдові знак. Ти знаєш який.

— А якщо я зустріну катів Майстра?

— Дій за обставинами. Але самого Майстра тобі не здолати. — Учитель зробив знак, яким волхви відганяють злих духів. — Тікай від нього. Він — біль і смерть. Якщо виникне небезпека того, що Софія потрапить у полон до людей Ордену, тобі дозволено припинити її життя.

— А їй теж дозволено припинити моє?

— Це війна. Ніхто не витримає тортур Майстра. Навіть я.

— Що вам відомо про ізгоя? — спитала Діана після недовгого мовчання. Тепер вона незмигно дивилася в очі Вчителя. В очі, у котрих, як вірила воїтелька Діана, ніколи не згасав золотий відблиск Благої Вічності.

— Він, наскільки нам відомо, є Обраним високого рангу. Його титул до вигнання нашою мовою перекладався як «Дім Правди». Це почесний неспадковий титул одного із тибетських Старших. Ізгой має левантійську [100] зовнішність, добрі світські манери, володіє кількома мовами, кермує автівкою. На вигляд йому років шістдесят, хоча насправді він значно старший. Значно.

— За що його вигнали?

— Невідомо.

— Його вигнали рівні йому чи ті, які вищі за нього.

— Тобі у школі мали розповідати, що, на відміну від наших ковенів і на відміну від Ордену, у Шангріли є не тільки Старші, але й Вищі.

— Я знаю. Вони не люди.

— Вони не зовсімлюди, — виправив Діану Вчитель. — Вони не тільки бачать Світло, вони самі є частиною Світла. Вони мають споконвічне право карати і відмежовувати від Світла навіть спадкових Обраних. Вони не зобов'язані оприлюднювати своїх мотивів. Ніхто не може вимагати від них пояснень. Немає інстанції, де можна було б оскаржити їхні присуди.

— Отже, його вигнали Вищі Шангріли. Вигнали невідомо за що.

— Так.

— Вигнання — це що?

— Заборона спілкування із ним для певного кола.

— Для усіх ковенів?

— Ні. Лише для посвячених Шангріли.

— Вони не говорять з ним?

— Вони уникають його. Туди, де приймають Вигнанця, ніколи не прийде посвячений з Тибетського Лона.

— А хтось із наших колись його бачив?

— Бачили, вісімнадцять років тому в Єгипті, але тоді він не розкрив ані свого Імені Сили, ані своїх вмінь, ані своїх знань. Він жив у пустелі самотньо і не прагнув спілкування. Здається, з ним розмовляли довірені Великого Ієрофанта. Але нічого з тих розмов не досягло Півночі. У Східній Європі він з'явився у дві тисячі третьому…