— І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.

— З якої то радості?

— Тобто?

— Чому я маю віддати Камінь тобі?

— Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?

Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:

— Я його збережу краще за вас.

— До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, — підсумував Одноокий і пірнув до намету.

Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.

Почеконіус сповідував той офісно-менеджерський «символ віри», у якому значилося, що справжній і свідомий свого суспільного покликання політтехнолог має кожної п'ятниці напиватися у нічному клубі. Щоправда, в офісно-менеджерському «символі» було суворо наказано «напиватися до зелених чоловічків», а Почеконіус завжди зупинявся на тій стадії алкогольного ралі, коли навколишні гуманоїди ще зберігають своє природне забарвлення.

Він сидів за барною стійкою і крізь замацану склянку дивився на неприємного бородатого бармена. У склянці ще бовталося грамів сто віскі, тому бармен крізь нього виглядав не таким нахабно-непереможним, як при безпосередньому баченні. Почеконіус намагався розповісти барменові про духовність, але той на всі спроби залучити його до інтелектуальної розмови відповідав лише неконструктивними «угу» та «уу».

— …От скажімо, попи, — наполягав Почеконіус, наводячи свій «віскоскоп» на бармена. — Вони ж страшенно духовні, так?

— Уу, — погоджувався бармен. Він завзято крутив шейкер і не дивився в бік політтехнолога.

— Так от, узяли ми працювати у Фонд одного колишнього попика… Ха! — розсміявся Почеконіус і зменшив кількість віскі в склянці на третину. — Взяли ми його у штат рекламістом і запропонували написати базовий рекламний слоган для анісової горілки «Священицька». Хороша назва, правда ж?

— Угу, — знов погодився бармен.

— Не «угу», а дуже класна… Я придумав! — гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. — Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив. А він знаєш що написав?

— Уу?

— Він написав такий-от слоган, прикинь: «Хто анісову п'є, в тому глистик не живе!»

— У!

— От-от, і я ж кажу, яка тут у сраці духовність? Тут духовність навіть посцяти не ставала. Глистик… Тобто маленький глистик не живе, а великий глистище собі процвітає, нє? Тут є щось спільне з тими «маленькими українцями», про яких говорив… хто?

— Уу, — заперечив бармен.

— Правильно, — допив Почеконіус. — Не будемо уточнювати, позаяк…

— Який прикольний чорт! — раптом почув він жіноче контральто за своєю спиною.

«Оппа, — подумав політтехнолог, — як я люблю тьолочєк з низьким тембром!» Він озирнувся і спитав:

— Хто «прикольний чорт»?

Його чекала приємна несподіванка. За стійкою сиділи дві чарівні тьолочкі. Брюнетка і білявка. Брюнетка була копією акторки Заворотнюк, а білявка — співачки Агілери. Від них линула така заточена на секс енергія, що політтехнолога проперло по всіх каналах. Він миттєво забув про неконструктивного бармена і запропонував красуням:

— Замовимо лікерчиків чи коктейликів?

— Замовимо всього, чортику, — підтримала його ініціативу брюнетка. Білявка ж посміхнулася так заманливо-агілерно, що у пропертих каналах Почеконіусового організму запульсувала свіжа бадьора кров.

— Ай мумент, май діар сексіс! — політтехнолог розчепірив пальці у міжнародному жесті.

За мить на стійці з'явилися лікери, а за ними коктейлі, а за коктейлями — болотяні стовпчики абсенту і смугасті «Б-53». Гудьож пашол нєдєцкій, і за кілька годин Почеконіус таки побачив хрестоматійних зелених чоловічків. Один із тих чоловічків сидів на правому плечі голої брюнетки і запитував:

— Так де тепер може бути Валерій Мітелик?

— Т-ти хто?

— Відповідай на питання.

— Іди в топку!

— Неправильна відповідь, — сказав зелений і вкусив Почеконіуса за ніс. — Де Мітелик, чмо?

— Вд-дома, — припустив ошелешений політтехнолог. Те, що відбулося, було настільки несподіваним, що він навіть забув зойкнути. Зуби в потворчика були гострими. Ніс налився пульсуючим болем.

— Його немає вдома, — заперечив інший зелений чоловічок, який зручно вмостився на красивих грудях білявки. — А його дружина Анжела каже, що він поїхав у якесь відрядження від того вашого факаного Фонду.