Відразу після цього його переповнював гнів, що заволодівав і мною. Ходжа починав розповідати про падишаха, як той декілька годин поспіль переслідував на коні здичавілого кабана чи жалісно лив сльози над роздертим хортами тільцем русака. Він зеленів від злості, однак не наважувався визнавати, що всі його балачки стосовно нового проекту під час полювання пролітали повз падишахові вуха, він лише повторював: «Коли ці телепні збагнуть істину? Чи є закономірність у тому, що відразу стільки дурнів знаходять одне одного? Чому вони такі недалекі?»

Від таких балачок Ходжа переконувався: що потрібно знову зайнятися тим, що він називав «наука», і цього разу для того, щоб збагнути, чим набиті їхні голови. Я теж був радий зайнятися тією «наукою», багатіючи думкою, що це нагадає нам ті прекрасні дні, коли ми, як краплина води схожі одне на одного, з прихованою ненавистю сідали за стіл творити, однак цього разу спроби виявилися марними — час змінив нас.

Я вже не міг прочитати його думки, тому й не знав, з якого боку його зачепити. Але найголовніше — його страждання та переживання сприймав як свої власні. А якось, важко у це повірити, нагадавши Ходжі з неабияким перебільшенням про дурість падишахового почту, успішно переконав, що і він приречений програти; той завзято доводив, що, втіливши у життя проект нашої зброї, ми змінимо ситуацію і виграємо. Мені стало радісно на душі, бо зараз Ходжа говорив не про один реальний проект, а про низку віртуальних, як колись раніше, у хвилини нашого відчаю. І найголовніше, попри безапеляційне самовтішання його охоплював страх неминучої поразки. У такі хвилини Ходжа нагадував мені сиротливе дитятко, яке потребує прихисту, мене тішили його гнів і печаль, а думками я линув у ті часи, коли ми тільки починали жити разом і хотілося бути схожим на нього, бути ним. Коли я спостерігав за Ходжею, як він ходив кімнатою у роздумах чи дивився у темряву брудної вулиці, що потопала в заливному дощі, чи уважно стежив за ледь жевріючими вогниками у вікнах будинків на схилах Золотого Рогу, ніби шукав порятунку, я думав, що це не Ходжа, а моя молодість, яка потрапила у тенета страждань. Було враження, ніби людина, якою був я, пішла геть, а інший я, що причаївся десь у кутку, пробуджуючи в уяві спогади та переживаючи тугу втрати, намагався відродитися знову, щоб жити.

Ці почуття не давали мені спокою, виснажували мене. Після того як Ходжа став головним астрологом, наші володіння в Гебзе, прибутки суттєво збільшилися. Ходжа не відчував потреби у додаткових заробітках, вільного часу в нього достатньо, а обов'язки полягали в тому, щоб вчасно з'являтися на бесіди з падишахом. Час від часу ми від'їжджали до Гебзе, відвідували заненедбані вітряки, навідувалися у села, де першими нас зустрічали гігантські пси-пастухи, звіряли рахунки, щоб виявити, на скільки нас надурили довірені нам урядовці, інколи писали оповідання для падишаха, але це вже не давало нам радості, на цьому й закінчувалися всі наші розваги. І якби я не наполягав, Ходжа позбавив би нас єдиної розради — зустрічі з жінками, які пашіли життям у серпанку парфумів; зізнаюся, зустрічі давали нам велику втіху.

Ходжа був у розпачі, його дратувало, що падишах, користуючись деяким затишшям, — аскери на чолі з пашами залишили Стамбул заради походу на Німеччину та блокади фортеці на острові Кріт — попри вмовляння матері, знову оточив себе раніше вигнаними з двору торохтіями та шахраями. Ходжа ненавидів цих телепнів, тому мав намір не з'являтися у їхньому товаристві і таким чином продемонструвати свої переваги, однак з волі падишаха йому все ж декілька разів довелося слухати нісенітниці цих дурнів. На тих збіговиськах обговорювали питання, чи мають тварини душу, а якщо так, то які; які звірі потраплять у пекло, а які в рай; як відрізнити мідію-самицю від мідії-самця; чи кожного ранку сходить нове сонце, чи те ж саме тощо. Після таких «посиденьок» Ходжа повертався геть виснаженим, утративши будь-яку надію, у розпачі він кричав, що якщо ми не реалізуємо свій проект, то падишах назавжди вислизне з наших рук.

Я радісно підтримував Ходжу, адже він вів мову про «наші» проекти, про «наше» майбутнє. Щоб оцінити вчинки падишаха, зрозуміти його, я дістав старі зошити, куди впродовж років записував усе, що відбувається, впереміж зі спогадами. Намагався, виходячи зі слів падишаха, зрозуміти хід його думок, та, на жаль, ніякої логіки не помітив. Ходжа носився зі своїм проектом небаченої зброї, який буцімто мав нас урятувати, й ще цілою купою надокучливих ідей і, здається, зовсім не помічав неминучого наближення «армаґеддону». Так минуло ще кілька місяців.

Невже під «армаґеддоном» ми розуміли роздробленість імперії, яка вже була не за горами? Пригадую, як на стіл ми клали мапу й з невимовним смутком висували припущення, які країни, а потім гори, ріки відійдуть від імперії. А часом нам здавалося, що «армаґеддоном» може стати непомітне заміщення людей одне одним та зміна вірувань. Нам уявлялося, як одного дня стамбульці прокинуться у своїх теплих ліжках зовсім іншими людьми, вони у розпачі не знатимуть, як вдягати звичне вбрання, не пам'ятатимуть призначення мінаретів. А, можливо, «армаґеддон» означав усвідомлення переваг оточуючих та бажання уподібнитися їм? Так, Ходжа просив мене розповісти про моє життя у Венеції, і після цього ми порівнювали тутешніх, які виряджалися у спіднє та черевики, з односельчанами з моїх спогадів, тими «іншими».

Занурившись у мрії, ми не зважали на плин часу, та, трохи оговтавшись, вирішили поділитися своїми думками з падишахом, це була наша остання надія. Нам здавалося, що наші мрії, подані у всіх барвах, схвилюють падишаха. Не один місяць тихими довгими ночами ми схвильовано і дещо меланхолійно виписували на папері картини, які малювала нам уява, — згорблених селян; розмитих доріг; недобудованих хат; темних, спустошених вулиць; покірних божих рабів, які за традицією шепочуть молитви, не розуміючи змісту; заклопотаних матерів зі змореними батьками; нещасних, яким не стало життя, щоб описати побачене в чужих краях; зіпсованих механізмів; заплаканих, які згадували щасливу минувшину; кудлатих вуличних псів, із запалими від голоду боками; обезземелених селян; безробітних, які безцільно тиняються вулицями міста; забобонного неосвіченого люду; воєн, що закінчилися поразками. А далі ми продовжили книжку моїми трохи призабутими спогадами. Це були яскраві сцени щасливих миттєвостей мого життя з братами, батьками у Венеції, сцени мого шкільного буття. Підготовлена книжка мала б стати пересторогою для падишаха, мовляв, погляньте, так живуть інші, які можуть нас перемогти, і треба діяти, якщо ми хочемо щось змінити. Замість епілогу, переписаному нашим товаришем каліграфом-шульгою, ми розмістили обожнюваний Ходжею вірш, своєрідний заспів до загадок та таємниць, які криються у наших головах — повнісіньких шаф. Завуальованість чарівного вірша завершувала чи не найкращу з написаних нами з Ходжею книжок.

Не збігло й місяця після того, як Ходжа вручив падишаху написане рісалє, [43] і ми отримали султанську згоду на виготовлення небаченої зброї. Звісно, ми були вражені своїм успіхом, хоча важко було збагнути, яке місце у цьому посідала наша книжка.

Напевне, коли падишах казав: «Ну ж бо, зроби ту неймовірну зброю, від якої завмиратиме серце наших ворогів», — він випробовував Ходжу, а може, йому наснився сон, який навмисне приховано від Ходжі, чи, може, він хотів натякнути матері та пашам, які своїми безкінечними настановами не давали йому спокою, що серед його оточення невігласів є люди, варті уваги, а може, гадав, що, поборовши чуму, Ходжа приголомшить ще одним дивом, а може, на нього і справді вплинули оповіді про «армаґеддон», який ми описали на сторінках книги, а може, падишаха настрахала не катастрофа, а військові поразки та ймовірність скинення з престолу і заміщення братом. Ми заморочилися цими думками, підраховуючи можливий прибуток, який отримували б від селищ, нерухомості, оливкових садів, які падишах мав виділити нам, щоб мати гроші на розроблення зброї.