Врешті падишах заявив, що його дивували наші сумніви, адже впродовж років ми писали ці численні книжки та дарували йому, а коли він повірив — ми завагалися. Збулося! Падишах серйозно зацікавився тим, що вирувало в глибинах нашої свідомості. Ходжа не давав мені спокою: хіба це не перемога, на яку ми так довго чекали?

Так, це була перемога, яку ми розділили між собою, і взялися до справи; я був щасливий, найбільше уболівав за результати, в той час як Ходжа переймався іншим. Наступні шість років, витрачені на проектування та виготовлення зброї, виявилися найскладнішими у нашому житті. Не тому, звісно, що ми працювали з порохом, чи тому, що нас виснажувала заздрість ворогів, атому, що всі з нетерпінням очікували нашої поразки чи тріумфу, ми теж із острахом очікували цього.

Першу зиму пробайдикували, працюючи за столом. Зізнаюся, були схвильовані жагою невтомної та плідної праці над проектом тієї небаченої зброї, що мала знищити наших ворогів, однак мало уявляли, яким буде кінцевий результат. Врешті, вирішили попрацювати з порохом. Звернулися до досвіду, набутого під час влаштування феєрверкового видовища, ми вмощувалися у прохолодній тіні крислатих дерев, у той час як найняті робітники, виготовлюючи за нашими вказівками порох, випробовували його десь подалі. Через гуркіт збігалося ціле юрмисько з усього Стамбула. Галявини, де ми виготовляли гармати з довжелезними дулами, розміщали мішені та намети, заповнювалися роззявами так, ніби очікувалося масштабне народне гуляння. Якось уже наприкінці літа, на велике здивування, до нас завітали його величність падишах.

На його честь ми влаштували справжнє дійство — стогнали небо і земля, потім ми показали бочки, заповнені сумішами пороху, снаряди, гармати, макети форм ще не відлитих стволів, проекти самозапальних ракет. З-поміж усього найбільший інтерес падишах виявив до мене. Спочатку Ходжа намагався тримати мене подалі від нього. Та лишень феєрверкове видовище почалося і він побачив, як я нарівні з Ходжею керую дійством, віддаючи накази та відповідаючи на питання, цікавість його зросла.

Через п'ятнадцять років, коли я вдруге опинився перед його величністю, він дивився на мене як на людину, яку ніби й знав, та не міг упізнати. Мав вигляд людини, яка із заплющеними очима намагається второпати, що за плід смакує. Вустами я торкнувся піл його шат. Падишах не розгнівався, дізнавшись, що впродовж двадцяти років мого перебування тут я так і не навернувся до мусульманської віри. Його поглинали інші думки: «Невже двадцять років? — зірвалося з його вуст. — Дивина, та й годі!» Раптом він торкнувся того крамольного питання: «Це ти вчиш їх усього цього?» Не чекаючи на відповідь, вийшов з нашого вицвілого й засмерділого селітрою намету й попрямував до прекрасного білого коня. Враз він зупинився й повернувся до нас з Ходжею, ми саме пліч-о-пліч вишикувалися перед його величністю. Падишах зиркнув на нас так, ніби побачив одне з неперевершених чудес, яке Всевишній створив, щоб угамувати гординю смертних і ще раз продемонструвати їх нікчемність: нехай це буде довершений юнак-карлик чи неймовірно схожі одне на одного брати-близнюки.

Вночі не зміг зімкнути очей, все думав про нього, падишаха, і, треба сказати, зовсім не так, як Ходжа. Той знай з презирством його критикував, я ж вирішив, що ніколи собі не дозволю прискіпливо, з відвертою неповагою, ставитися до падишаха. Мені сподобалася його незворушність, приємне обличчя та поведінка розбещеного юнака, що звик сміливо виголошувати те, що спадає йому на думку. Мені хотілося бути схожим на нього чи принаймні стати його товаришем.

Ходжа трохи вгомонився, а я у ліжку в очікуванні сну раптом подумав, що падишах не та людина, яку можна обвести круг пальця та дурити, тому мені захотілося розповісти йому все. Але що — все?

Моя особлива увага до падишаха виявилася не однобокою. Якось Ходжа, попри сильне небажання, сказав, що падишах волів бачити й мене, тож цього разу до двору ми пішли вдвох. То був чудовий осінній день, повітря пахло морем та водоростями. Весь ранок ми провели у гаю, всипаному опалим червоним листям, біля штучного озера з лотосами, жовтими квітками латаття, оточеного розлогими чинарами та ергуванами. Падишахові хотілося говорити про жаб, якими кишіло озеро. Ходжа обмежився класичними фразами-відмовками. Падишах ніяк не відреагував на Ходжеву нечемність, що, треба зізнатися, дуже мене здивувало. У полі його зору був лише я. Досить детально довелося розповісти про механізм руху жаб, кровообіг, про те, що уразі обережного вичленування з організму серця, воно ще тривалий час битиметься, про комах, якими жаби живляться. Мені навіть довелося просити калям та аркуш паперу, щоб наочно продемонструвати еволюцію озерних жаб від відкладеної ікринки до зрілої мешканки водоймищ. Падишах захоплено спостерігав, поки я малював очеретяним калямом зі срібного прибору, інкрустованого рубінами, який принесли з двору. Він із задоволенням слухав казки про жаб, які я пам'ятав ще з дитинства, коли мова зайшла про принца, що цілує жабу, його обличчя скривилося від огиди, при цьому він не був схожий на молодого невігласа, яким малював його Ходжа, швидше нагадував юнака, котрий цікавився наукою та мистецтвом. Під кінець нашої незабутньої зустрічі, впродовж якої Ходжа тільки те й робив, що хмурився, падишах, уважно розглядаючи малюнки жаб, які тримав у руках, сказав: «Мав підозру, що саме ти вигадуєш оповідання. Виходить, малюнки теж твої!» Пізніше він запитав про вусатих жаб.

Так почалось моє знайомство з падишахом. Відтак, кожного разу, коли Ходжу кликали до двору, він був змушений брати і мене. Спочатку Ходжа переважно мовчав, розмовляли лише ми з падишахом. Ведучи бесіду про сни, переживання, страхи, минуле й майбутнє з цим кмітливим і надзвичайно витонченим, з дотепними жартами юнаком, я не переставав дивуватися, наскільки він відрізняється від того падишаха, про якого роками товкмачив мені Ходжа. З його логічних питань та ледь помітних хитрощів я збагнув, що, читаючи наші рукописи, він намагався зрозуміти, наскільки Ходжа — це Ходжа, а наскільки — я, і наскільки я — це я, а наскільки — Ходжа. Ходжа, вважаючи таке вишукування дурницею, не виказував особливої цікавості, вся його увага була зосереджена на гарматах та іншій зброї.

Минуло шість місяців з початку нашого проекту над розробленням нової військової техніки, як зовсім несподівано Ходжа дізнався, що начальник артилерії вимагав або звільнити його з посади, або ж вигнати зі Стамбула нас, самозванців і грубих порушників, які під виглядом нововведень втрутилися не у свою справу. Треба сказати, що був час, коли воєначальник намагався будь-що зблизитися з нами, однак відмова Ходжі була категоричною. Минув місяць, і, коли падишах запропонував нам удосконалити інший різновид зброї, Ходжа без зайвих роздумів погодився. Нам вистачило сміливості визнати, що наші «новоспечені» гармати нічим не відрізнялися від тих, які використовувалися й раніше.

Ходжа тішився, що таким чином ми відкрили нову сторінку нашого життя, мене вже нічого не дивувало, бо звик до дошкульних скарг та безпідставних образ оточуючих, новим і неочікуваним для мене стало тісне спілкування із падишахом. Здається, падишах також цінував наше знайомство. Ми з Ходжею чубарилися, як ті два брати, що не поділили кульки, падишах, у свою чергу, як уважний батько, що пильно спостерігав за нашими суперечками та вчинками, зі словами: «Це — тобі, а це — тобі», — розчіпляв нас, намагаючись помирити. Його зауваження здавались цікавими мені: деколи вони звучали по-дитячому наївно чи по-старечому мудро. А часом здавалося, що падишах, потайки від нас, виокремлюючи мою сутність, поєднував її з Ходжевою чи, навпаки, Ходжеву сутність поєднував із моєю; від цих думок я все більше переконувався, що він пізнав нас краще за нас самих.