Збираючи ягоди, хлопці раз у раз подибали численних своїх суперників. Разом з морозами з півночі насунулися зграї куріпок, які вже міняли своє літнє пір'я на біле, зимове. Коли армії цих птахів сідали на землю, щоб поживитися ягодами, то, здавалось, тундру вкривала пелена свіжого снігу. Хлопці голодними очима споглядали на вгодованих, смачних куріпок, але не наважувалися витрачати на таку дрібну дичину дорогоцінні набої. Авасін шкодував набою навіть на канадських казарок, що зграями сідали на тундрові озерця.

Стада олениць дедалі рідшали, і незабаром вже тільки поодинокі карібу проминали кам'яний частокіл. Це вельми тривожило Джеймі, хоч Авасін і запевняв його, що з дня на день мають з'явитися самці.

Раз чи два Джеймі кидав задумливі погляди на їхнього приблудного оленятка — зрештою, якщо доведеться вибирати між життям і голодною смертю, то це теж карібу… Оленятко ж, здавалось, розуміло ці погляди і геть усе робило для того, щоб прихилити до себе хлопців. Воно гасало, мов цуцик, навколо табору й усюди супроводжувало їх. Іноді воно бешкетувало: всувало, скажімо, писок у торбу з ягодами й за кілька секунд споживало плоди багатогодинної праці. Та загалом хлопці так привернулися до маленької тваринки, що ладні були подарувати їй будь-яку витівку. Завдяки оленяткові вони не почували себе такими самотніми, а в неозорій тундрі почуття самотності — річ справді страшна.

Вранці того дня, коли випав справжній сніг, оленятко раніш за хлопців виповзло з іглу. Вибравшись слідом за ним, хлопці побачили, що їхній маленький приблуда пирхаючи нюхає дивну білу речовину, яка вкрила всю землю. Тваринка лизнула сніг, поспішно виплюнула його і аж підскочила вгору від огиди. Хлопці реготали, доки Джеймі раптом збагнув, яке зловісне значення має для них цей перший снігопад.

— Послухай, Авасіне, — сказав він, урвавши сміх. — Ми мусимо нарешті дати собі раду з паливом! Коли візьмуться морози, нас не врятують ніякі харчі — ми просто замерзнемо!

Справа була нагальна; зволікати з нею далі вони вже більше не могли. Мовчки, похмуро хлопці заходилися готувати сніданок. Попоївши, Авасін нетерпляче схопився з місця.

— Давай оглянемо оті горби на заході, — сказав він. — Може, знайдемо там що-небудь таке, що може горіти.

Джеймі охоче погодився, і, взявши з собою запас харчів, рушницю й набої, хлопці вирушили в дорогу. Оленятко не відставало від них.

Бліде сонце визирнуло з-поза хвилястого небокраю, і його ослабле проміння почало розтоплювати сніг — але спинити зиму воно вже не могло.

Горби здіймалися на висоту приблизно п'ятисот футів над рівнем долини; внизу їхні схили вкривав мох та лишайники, а десь з середини й до верховин вони були голі, позбавлені будь-якої рослинності. Споруджені льодовиками, ні горби були, власне, не що інше, як велетенські купи каміння. Вигляд вони мали суворий і непривітний.

Коли хлопці пройшли перші півмилі підйому, подолавши половину відстані до верховини, увагу Джеймі привернула широка смуга ріні, що вгорі над ними оперізувала схил.

— Що за дивина, — сказав він. — Цікаво, що це таке і як воно сюди потрапило?

Добувшись до пояса дрібної ріні, хлопці зачудовано оглянули його. Він був двадцять футів завширшки, абсолютно рівний і тягнувся попід верховинами горбів з півночі на південь, скільки сягало око. Над ним і під ним стриміли великі щербаті скелі, але сама смуга складалася з маленьких округлих камінців.

— Схоже на пляж на березі озера, — сказав Джеймі. — Камінці округлені так, наче вони терлися між собою під хвилями.

Він став навколішки й почав розкопувати рінь рукою. Відтак підвівся, тримаючи в пальцях якусь малесеньку грудочку.

— Тут і справді був колись берег озера, — сказав він. — Поглянь-но на це, Авасіне.

В руці у нього була мініатюрна морська мушля, видно, дуже й дуже стара: коли Авасін узяв її, вона розсипалася на порох між його пальцями.

Джеймі окинув поглядом велику долину, яка простягалася аж до обрію на сході, де бовваніло синє пасмо гір.

Коли він заговорив, у голосі його забриніла шаноба.

— Сотні тисяч, а може й мільйон років тому все це вкривав величезний океан, — сказав він. — А ці горби були тільки маленькими острівцями в ньому.

Він гадав, що його слова справлять велике враження на Авасіна, але той не виявив особливого подиву.

— У індіян крі є така легенда, — відповів Авасін. — Давним-давно, мовляв, уся північна рівнина була водою, а в тій воді плакали незліченні чудовиська.

Джеймі кивнув.

— Отже, це підтверджує вашу легенду, — сказав він. — Але якщо вода доходила аж сюди, то вона мусила вкривати геть усе аж до Оленячого озера. А коли вода висохла, то Оленяче озеро просто залишилось, либонь, як одна з маленьких калюжок після потопу.