Наступного ранку вони побачили, що землю на два дюйми вкрило снігом. Після сніданку Авасін зійшов на горб — оглянути північні простори долини.

Довгий час він не помічав ніякого руху на білій рівнині. Та нараз його зіркі очі вловили мигтіння якихось чорних цяточок у блідому північному небі. Він не зводив з них погляду, перевіряючи, чи не помилився. І переконавшись нарешті, прошепотів:

— Круки! Чорні брати оленів летять сюди.

Ще якийсь час він до болю напружував очі — і нарешті побачив-таки те, чого сподівався. Далеко-далеко на півночі щось наче замерехтіло; так мерехтять на обрії хвилі спеки гарячого серпневого дня. Тепер у нього вже не залишилось сумніву. На півночі долини білий сніг раптом зник і весь небокрай наче зірвався з місця й почав насуватися на південь. Величезна хвиля оленів вливалася в долину, нагадуючи повільним, але невідворотним плином лаву, що вивергається з вулкана.

Авасін кинувся назад, до табору.

— Ще година-дві — і вони будуть тут! — відсапуючись, вигукнув він. — Гайда, мерщій!

Вони погасили вогнище й розкидали жевріючі грудки моху. Всі речі зібрали й сховали в кам'яному іглу. А відтак подалися до проходу в оленячій загорожі.

Напередодні Авасін обійшов кам'яний частокіл і на кожен надовбень поклав згори по великій грудці торфу з довгим мохом. І от тепер, коли долину продував ранковий вітерець, мох ворушився, вподібнюючи кожен камінь живій істоті — мисливцеві, що чигає на свою жертву.

Оленів ще не було видно, та легіт уже приніс слабкий знайомий запах стайні.

Хлопці швиденько намітили план дії. Цього разу стріляти мав Джеймі. Він обрав одну з мисливських засідок, викопаних коло проходу, і за допомогою Авасіна спорудив перед нею кам'яний бруствер, що мав відгороджувати його від оленів.

Авасін озброївся саморобним списом, виготовленим із знайденої в Затишній Полонині короткої, але міцної смерекової гілки, до якої він прив'язав, замість гостряка, свій мисливський ніж. Індіянин причаївся по той бік проходу, за великою прямокутною кам'яною брилою.

Тепер хлопцям лишалось тільки ждати. Відчуваючи, як зростає в його душі напруження, Джеймі згадував розповідь старого Деніказі про навалу оленів-самців: «Вони насуваються, мов гроза, і впродовж цілого дня світ належить їм. Та потім, так само, як гроза, вони зникають у долині, і ніщо вже не ворушиться на замерзлій рівнині до самої весни». Джеймі знав, що кожен постріл його мусить влучити в ціль. Він сидів пригнувшись і не зводив напруженого погляду з скелястого кряжа на півночі, за півмилі від нього, що заступав решту долини.

Нараз гребінь кряжа зазнав дивовижної зміни. Над голою горою неначе піднявся густий ліс. Тисячі й тисячі покручених гілок, здавалось, вискакували з кам'янистого грунту, плавно погойдуючись під вітром.

Джеймі зрозумів, що цей ліс — то роги оленів, що видираються вгору протилежним схилом. Він міцніше притиснув до плеча приклад рушниці.

І от уже самі олені з'явилися над гребенем. Вони насувалися такою щільною масою, що. Їхні високо підняті широкі роги утворювали суцільний кістяний живопліт.

Перша хвиля тварин перевалила через хребет, прямуючи до огорожі, і зразу ж за нею виникла друга хвиля. Минуло лише декілька секунд — а Джеймі вже видавалося, ніби цілий світ зник під коричневими тілами карібу.

Запах був тепер такий різкий, що Джеймі почав задихатися. Водночас його оглушив хрускіт суглобів і стукіт рогів. Піддавшись паніці, він вистрілив навмання в живу масу.

Тепер хлопець був певен, що міріади ніг от-от розтопчуть його, не залишивши й мокрого місця, і тому він кинувся на невисокий кам'янистий пагорок, що здіймався поряд і мав за хвилину стати острівцем посеред повені. З ненадійної позиції на вершині цього пагорка Джеймі знову відкрив вогонь.

Постріли його не мали будь-якого зримого ефекту. Шість чи сім тварин стали на мить дибки й відразу ж зникли під натиском тіл. Надто щільна була маса карібу, надто могутня сила гнала їх вперед. Вони просто не звертали уваги на жалюгідні потуги хлопця з рушницею в руках. Вони не відхилялися вбік і не притишували своєї ходи. Невпинні, мов морський приплив, олені сунули вперед і вперед.

Авасін, який сховався по той бік проходу, зазнав майже тих самих почуттів, що й Джеймі. Він теж злякався, що олені розтопчуть його, але індіянського хлопця виручив мисливський досвід. З несамовитим криком він зірвався на рівні ноги й почав колоти саморобним списом тварин, посеред яких він опинився. Незабаром навколо нього виросла гора тіл — мов фортечний бруствер. Олені й далі линули повз нього, обминаючи острівець, посеред якого стояв заляпаний кров'ю, очманілий від збудження хлопець.

Тим часом Джеймі вже почав розуміти, що йому ніщо не загрожує на вершині пагорка, де він стоїть. Олені не намагалися заподіяти йому шкоди. Він подумав навіть, що міг би, напевно, спокійнісінько зійти з пагорка й стати посередині живого потоку — олені однаково не зачіпали б його, а просто обходили б з обох боків. І хоч він усе одно не сходив з місця, почуття страху зникло. Тепер він стріляв зрідка — тільки тоді, коли на очі йому навертався особливо добре вгодований олень. А через півгодини і взагалі покинув стріляти. Вбивати далі вже не було потреби.