— Ні, — сказав Авасін, — це радше нагадує річище, перевернуте догори дном!

І він був таки ближчий до істини.

Цей піщаний хребет являв собою оз, а ози належать до найдивовижніших геологічних явищ на землі. Вони утворилися з величезних льодовикових наносів, що вкривали колись рівнини Барренленду суцільним шаром криги в кілька тисяч футів завтовшки.

Коли льодовики почали танути, на їхніх поверхнях з'явилися річки. Поступово ці річки врізалися в кригу, прокладаючи в ній величезні тунелі. Часто вони проривалися крізь скупчення піску й ріні, що їх згромаджували, рухаючись, льодові маси, і невдовзі річки вже споруджували собі річища всередині льодової шапки.

Минуло ще багато тисяч років, і льодовики зникли, а разом з ними щезли й їхні річки. Але прокладені в кризі річища залишилися. Вони провалилися крізь танучу кригу на твердий грунт під льодовиками, утворивши те, що Авасін назвав річищами, перевернутими догори дном.

Тепер вони простягаються через гори, долини, рівнини й озера, незалежно від нинішнього рельєфу місцевості. Деякі тягнуться на сотні миль і подекуди перетинають навіть гірські пасма, так само як Велика китайська стіна, що змією звивається по схилах і вершинах кам'яних велетнів. В деяких місцях ози пролягають навпростець через великі озера, як дамби. Вони являють собою природні шосейні шляхи на арктичних просторах.

Авасін і Джеймі попрямували далі гладкою й рівною дорогою, обдивляючись навколо. Дорога привела їх до західного кінця полонини, де піщане пасмо збігало на крутий кам'янистий схил горба. Звідти хлопці повернули назад і наприкінці дня досягли східного кінця полонини. Тут оз спускався крізь стрімку розколину вниз, залишаючи зелене міжгір'я. Хлопці пішли далі і за дві милі раптом вийшли з ущелини на широку й пустельну рівнину Річки Замерзлого Озера! Під ними, за кілька миль на південь, бовваніла лінія оленячої загорожі, і вони навіть розгледіли малесеньку цяточку — їхнє кам'яне іглу!

Їм ще раз пощастило того дуже щасливого для них дня… Адже добуватись до затишної полонини з пожитками за плечима через карколомні схили було б дуже важко. Але тепер до їхніх послуг було готове шосе, яким вони могли подорожувати без будь-яких труднощів.

Сонце вже заходило, коли хлопці вийшли на рівнину й зупинилися, дивлячись на неї.

— Мої одноплемінники сказали б, що нам допомагає сам великий дух Маніту, — стиха промовив Авасін.

Це був урочистий момент, але урочистим він залишався недовго.

Втомлене пирхання позаду примусило хлопців обернутися. Гребенем оза поточуючись пленталося зникле оленятко. Його завжди гладке хутро було скуйовджене, і вигляд воно мало такий, наче весь день грало в регбі. Тваринка несміливо підійшла до них, тицьнулася носом Джеймі в руку і — гепнулася на пісок.

— Слід було цього чекати, — всміхнувшись, сказав Авасін.

— Чекати? Чого саме? — спитав Джеймі.

— А того, що в сезон парування в старих самців псується вдача, — відповів Авасін. — Вони тоді не підпускають до себе молодих оленят. І нашого вони, мабуть, просто вигнали з полонини!

— Що ж, коли зважити на те, що в тундрі тепер позосталися тільки самці, то, виходить, цей малюк пробуде з нами всю зиму, — сказав Джеймі. — А в такому разі треба дати йому якесь ім'я. Мені вже набридло щоразу гукати до нього: «Агов!»

— Давай назвемо його Отанак, — запропонував Авасін. — Це означає «відсталий» — той, кого залишили позаду.

— Гаразд, — погодився Джеймі. — Ходім, Отаначе! Поки дійдемо додому, вечері все одно не жди!

Того вечора вони будували плани. Свій головний табір вони розташують у тій затишній полонині. Там вони спорудять собі зручну хатину, і палива в них буде скільки завгодно.

Але у них ще було й чимало нерозв'язаних проблем.

Вони ще не забезпечили себе харчами. Звісно, справу полегшувало те, що в Затишній Полонині оселилося стадо карібу — але чи залишаться олені до весни? Крім того, їм зараз конче потрібні були міцні шкури на зимовий одяг. Треба було збільшити й дуже важливий для них запас оленячого сала — щоб його вистачило на всю зиму. А це означало, що до появи самців хлопці мусили залишатись у своєму таборі Кам'яного Іглу, як вони його тепер називали.

Джеймі вів лічбу днів, роблячи маленькі карби на краях свинцевої штабки з могили вікінгів. Тепер він підрахував їх.

— Сьогодні приблизно п'ятнадцяте вересня, — сказав він. — Якщо зима не вдарить за тиждень, то вважай, що нам з тобою пощастило. Чи не могли самці пройти на південь іншим шляхом?

— Навряд, — відповів Авасін. — Вони звичайно не вирушають у дорогу до першого великого снігопаду. А вирушивши, пересуваються дуже швидко. Коли вони з'являться, нам не можна буде гаяти й хвилини.