Шрифт:
Мічман схлипнув і продовжував:
— Заповідаю вам усю свою гіркоту і лють проти наших мучителів і ворогів життя людського. Не майте спокою і жалю в серці, поки не помститеся за мене і за ваших товаришів, що героїчно загинули на березі і в морі. Прошу вважати мене членом Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, тому що за неї віддаю життя. За всю свою службу Вітчизні діяв я, як годиться за більшовицькою програмою: не для себе жив, а для блага і щастя народу. Тільки соромився заяву писати, бо не дуже письменний був, та й характер заважав. Боявся, що не зумію приборкати себе, а комуністу ж не личить бути грубіяном і прискіпою…
Кльоцко суворо глянув на Чижеєва і одразу ж виправився:
— Тільки ти, товаришу Чижеєв, не думай, що боцман Кльоцко соромиться свого характеру. Характер у нього істинно боцманський і виправлень не потребує. Про це, звичайно, не пиши, — сказав він, — це так, до слова прийнялося. Пиши далі.
«Перше: вважаю за свій обов'язок повідомити Командуванню, що мною прийнята ухвала — представити за геройство і морську кмітливість гвардії матросів Восьмьоркіна, Чижеєва, і Чупчуренка до урядової нагороди. Нагороджувальних листів не маю, тому пишу в заповіті.
Друге: свої медалі за оборону Одеси і Севастополя, великий портрет, де я знятий під прапором, та іменний годинник заповідаю вільнонайманій, штатному шефові куховарської майстерності Палажці Артемівні Квачкарьовій. Низенький уклін їй, з пошаною цілую ручку і дякую за щире серце.
Третє, — продовжував диктувати Кльоцко: — кітель суконний з шевронами, штани першого строку і хромові черевики на знак вічної дружби заповідаю начальникові шкіперського складу, інвалідові Вітчизняної війни мічманові Архипу Ковбасі.
Четверте: весь мій інструмент і речі, що в скриньці, — розділити жеребкуванням серед старшин боцманської команди.
Прошу поховати мене за законами плавання у відкритому морі. Помітити широту і довготу занурення тіла і занести потім до бортового журналу крейсера.
Все це я підписав при ясному розумі і здоровому глузді, що й підтвердять чотири свідки: гвардії матроси Семен Чижеєв із Степаном Восьмьоркіним та партизани Віктор Михайлович Кичкайло з Миколою Дементійовичем Калузьким».
Мічман із зусиллям стиснув олівець поперебиваними, але окремо перебинтованими пальцями і тремтячою рукою вивів: «Савелій Кльоцко». Тоді звелів покликати Восьмьоркіна і вголос прочитати йому заповіт.
Степан, читаючи, якось весь обм'як, почервонів і зашморгав носом. Стримуючи ридання, він розписався і, різко одвернувшись, хотів піти, але мічман жестом зупинив його.
— Не сумуйте, матроси, на війні про помсту думають, а моя пісенька скінчена.
— Клянуся не повертатися на крейсер, поки п'ятнадцять фашистів не прикінчу! — здавленим голосом поклявся Восьмьоркін.
— А я — двадцять, — додав Чижеєв.
— Вірю вам, спасибі, голуб'ята мої, — зворушено сказав Кльоцко і зажмурився, потім майже по-дитячому попросив:
— Хлопці!.. Я б оце глянув на море востаннє. Не важко вам, га?
— Сам «Дельфіна» поведу, — сказав Чижеєв.
О другій годині ночі з-під склепіння печери виплив «Дельфін». За ним вийшла шлюпка з носилками, приладнаними з ковдр, на яких нерухомо лежав Кльоцко.
Мічмана обережно підняли на борт і поклали на палубі коло ходової рубки. Поруч з Кльоцком сіли Катя і Восьмьоркін з автоматами. Тут же й Чижеєв склав полотнину і придавив її великим каменем, обмотаним тонким конопляним тросом.
У печері зосталися на вахті і для охорони полоненого корветтен-капітана Ніна і Калузький. Вітя був у шлюпці. Йому страшенно хотілося в похід, і він сказав Тремихачу:
— Шлюпку я прив'яжу під скелею. Дозвольте йти помічником з вами?
— Тут і так досить божевільних, — суворо сказав Віктор Михайлович. — Неси вахту біля печери. Як побачиш, що ми вертаємося, блимни ліхтариком. Небезпека — червоним, спокійно — зеленим. Ясно?
— Ясно.
Вітя відійшов од катера.
— Можна запускати двигун, — повідомив Чижеєв, стаючи до штурвала. — Піду на середніх.
— Безглузду річ ми затіяли, — похмуро сказав Тремихач. — Ідем на ризиковану прогулянку. Чи не краще в бухточці дожидатися неминучого? Мічману — то все одно, аби море було.
— Ні, ми дали слово сходити з ним у відкрите море. Треба уважити останню просьбу.
— Глядіть, нарікайте потім на себе. — І, продовжуючи ще щось бурчати, він пробрався в машинне відділення. Там спалахнуло блакитне світло. Незабаром почулось дзижчання мотора і запрацювали бортові двигуни.
Сеня натяг на голову шолом і дав малий хід.
Ніч була темна. Тільки дві крихітні зірочки мерехтіли в недосяжній висоті. Майже все небо затягли неспокійні купчасті хмари.
Катер з приглушеними моторами вислизнув з бухточки і пішов у тіні навислої скелі. Море дихало спокійно, воно лише глухо гомоніло і пінилося біля каменів. Десь вдалині, за мисом, ліниво злетіла бліда освітлювальна ракета. І знову навкруги запала зеленастосиня імла.
Чижеєв розвернувся вліво і перевів ричажок телеграфу на «повний вперед». Катер здригнувся, набираючи швидкість, трохи піднявся на редан і, розкидаючи воду, помчав у безмежний простір.
Здригаючись усім корпусом, здіймаючи рій бризок, катер мчав, немов заворожений птах, який, широко розпластавши охоплені сріблястим полум'ям крила, не міг відірватися від хвилі, не міг злетіти.
Це живе дрижання судна, звихрений вітер і холодні бризки вивели мічмана з забуття. Він захотів підвестися, але не зміг і почав шукати під рукою опори. Восьмьоркін, збагнувши бажання знесиленого мічмана, швидко скрутив свій водонепроникний плащ і підклав його під спину Кльоцкові так, що старий опинився в напівсидячій позі.