Шрифт:
— Що за «Чеем»?
— Не знаю, назва, певне, така. Хлопці чули, як фашисти про нього пошепки говорять. Ніби це якийсь особливий партизанський загін невидимок.
— Про нас, мабуть, вигадують, — догадався Чижеєв, — це я в садочку в Каті на шофера зондерфюрерового папірець з іноземним написом пришпилив: «Made in Ч. M.». Зроблено, мовляв, чорноморцями, щоб з іншими не переплутали. «Че-ем» — не слово, а дві букви…
— Годі дурниці верзти! — сказав незадоволений Тремихач. — Кров'ю не граються. Ми тут не для розваг. Полоненого гітлерівця треба скоріше доставити в лісовий штаб. Ми з нього витягли все, що треба було, тепер він зайвий рот і клопіт. А їм може знадобитися. До того ж провізіонка порожня і донесення готове. Згодні зі мною піти?
— Згодні, тільки не по консерви. Нащо таку дорогу нести? Ми їх десь ближче роздобудемо.
В дорогу вирішили вийти перед світанням, тобто в такий час, коли солдатів найбільше клонить на сон.
В похід зібралися Тремихач і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вітю поки що не будили.
Дівчата, помітивши, що чоловіки десь вирушають, одразу ж встали.
— Куди це ви?
Їм пояснили.
— Неправильне рішення, — запротестувала Ніна. — Хто буде охороняти печеру, якщо всі чоловіки підуть? Хай зостаються батько з Вітею, а я буду за провідника.
— Нам чоловічі руки потрібні, — сказав Тремихач. — Скрізь посилені патрулі й секрети. Ми полоненого ведемо. Це не дівчача справа.
— Як собі хочете, але печеру з хворими так залишати не можна, — заявила Катя.
— Що мені з ними робити? — розгублено звернувся Тремихач до моряків.
— Ми з Восьмьоркіним самі гітлерівця дотягнемо. Дайте нам Вітю, — сказав Чижеєв.
Ніна, сподіваючись, що Сеня підтримає її, насупилася.
— Сеню, я дуже прошу… в мене передчуття.
— В передчуття не вірю. Сьогодні — чисто чоловіче діло.
В дорогу друзі збирались особливо: начистили автомати, заново набили диски, перевірили гранати, відточили ножі, підігнали ремені похідних мішків та запаслися мотузками. Калузький видав кожному по пучку ганчір'я, щедро пересипаного якимось порошком із гострим запахом, і сказав:
— Акуратніше натирайте підошви чобіт ганчірками і кидайте їх в різні боки, маючи на увазі не одну, а кілька собак. Не забудьте зробити це, і повертаючись назад.
— Єсть не забути!
Друзі розбудили Вітю, поснідали і витягли з комірчини сонного корветтен-капітана.
Штейнгардт, побачивши, що він знову попав у руки Восьмьоркіна, конвульсивно ковтнув повітря.
— Ви єсть проти слова начальника. Він давав мене гарантія на життя.
— Гаразд, поживеш іще, — сказав Восьмьоркін, міцно скручуючи йому руки за спину. — Але якщо дзявкнеш по дорозі, не подивлюся і на слово… Зразу готуйся кінці віддати. Ясно?
— Н-найн. Не розумію, що єсть кінці… Прошу перекладач.
— Вас ведуть до штабу, хоча слід би було відправити на шибеницю, — глузливо пояснив йому Калузький. — Конвоїри попереджають: за найменшу спробу втекти, подати голос, покликати кого-небудь — ризикуєте життям.
Міцно зв'язавши Штейнгардта і закутавши його в маскувальну плащ-палатку, друзі пішли прощатися з хворими.
Кльоцко лежав із похмуро затиснутим ротом. Хвороба ніби висушила його: грізний боцман на ліжку здавався маленьким і нещасним. Він погойдував забинтованою кистю руки і часом скреготів зубами. Важко було зрозуміти, спить він чи не спить… Друзі злегка доторкнулися губами до його блідого лоба і навшпиньках відійшли до Костя Чупчуренка.
В очах салаженяти вже з'явився осмислений вираз. Температура спала. Кость чув усю розмову з зондерфюрером і не міг збагнути, чому відтягають покарання.
— Повісьте отут цю жабу, — сказав він. — Ні для чого іншим віддавати, ще втече. А таких не можна живими залишати. Дайте хоч я… Мічман нічого не скаже, йому більше, ніж мені, перепало…
— Не журись, партизанам він не менше насолив. — Восьмьоркін з Чижеєвим попрощалися з салаженям, а тоді пішли до дівчат.
Катя по-чоловічому міцно труснула обом руки й побажала удачі, а Ніна лише кивнула головою і відвернулася. Але потім, коли друзі в супроводі Тремихача і Калузького ввійшли в темний прохід, вона наздогнала Сеню і рвучко притислася до його щоки.
Розділ одинадцятий
Ніч була холодна й туманна. Над горами нависла важка імла. З моря дув пронизливий вітер. Десь вдалині підвивали й гавкали шакали, їх хрипкий гавкіт нагадував півнячий спів.