Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м'яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.

Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.

— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.

— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?

— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.

— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб'єш, зате сліду не знайдуть.

Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.

— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.

— Еге, погрітись не завадило б.

Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.

Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.

Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.

Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.

В Ніниній уяві виникали собаки, що біжать по сліду, їх роззявлені пащі з вовчими іклами… Спалахи пострілів… Скривавлене обличчя Чижеєва…

«Фу, які дурні думки! — тут же картала вона себе. — Треба розвіятися».

Ніна бралася за прибирання. Але робота не радилася: віник випадав із рук, речі перекидалися.

Вечеряти сіли пізно, бо з хвилини на хвилину ждали повернення Віті з моряками. Їли мовчки і неохоче. Задзвеніла, впавши, на камені чайна ложечка, і всі насторожено підвели голови: «Чи не ввійшли в прохід печери?»

Але дзвінка не було ні вночі, ні вранці, ні ввечері.

Нінина тривога передалася й решті мешканців печери. Старики ходили похмурі і придумували собі всяку роботу, аби тільки не розмовляти з дівчатами. Навіть Чупчуренко підвівся з постелі і ні з того ні з сього почав примірятися: чи зуміє він, володіючи лише одною рукою, стріляти з автомата.

Тільки Кльоцко лежав байдужий і нерухомий. І це лякало Катю.

Вночі Тремихач з Калузьким виходили на розвідку. Вернулися вони ще більш заклопотаними й похмурими. Ніна нарешті не витримала і заявила:

— З ними щось скоїлося. Я піду в селище. Чутки швидко ширяться. Там знають.

— Як же ти пройдеш, коли такі орли не зуміли? В наших місцях, очевидно, засада за засадою. І на дорозі фари так і світяться. В селищі не можна появлятися новій людині.

— Але ж не можна сидіти склавши руки і ждати! Може, нам вдасться щось зробити.

— Для цього треба добиратися до штабу, іти тими самими стежками в ліс. Наш район, мабуть, під наглядом. Есесівці тепер винюхують кожен кілометр. Хоч би нам не довелося завалювати прохід у печеру з суші.

— Тоді тим більше треба попередити наших. Переправте мене вночі до скель. Пам'ятаєте, де торік ховали катер? Я на тузику до берега доберусь, витягну й замаскую…

— Але як же ти сама вночі? — вагався батько.

— Так, як і всі. Не думайте, що я боязкіша за вас, я ні разу не підводила. В неділю буде товкучка, господині й дівчата з виноградників підуть на базар, і я до них по дорозі пристану. Ніхто й не здумає перевіряти.

— Припустімо, що тобі це вдасться. А назад як же?

— Ви мене підождете, поки стемніє, або краще знов морем підійдете. Я буду вже біля скель на тузику з сигнальним ліхтариком.

— Е-е, дитино моя, не все ти додумала. Не можна ж залишати саму Катю з хворими. Тепер тут тільки дивись.

Чупчуренко підвівся, уважно прислухаючися до розмови батька з дочкою.

— Вважайте й мене у строю, — заявив він раптом. — Годі хворіти. Я можу нести вахту. Як трапиться біда — одною рукою відіб'юся.

— А ви не хвастаєтесь? — недовірливо спитав Тремихач.