Шрифт:
На четвертий день уранці Посельська прийшла в комендатуру, сподіваючись знайти там офіцера, який прийняв її після переходу зонального кордону. Чи не допоможе він їй зв’язатися з Хауссоном?
Наташі пощастило. Коли вона підійшла до комендатури, біля під’їзду зупинилась машина, і з неї вийшов саме цей офіцер. Наташа кинулась до нього.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! — повільно відповів офіцер, здивовано глянувши на Посельську.
— Ви пригадуєте мене?
— Пробачте, ні. — Офіцер козирнув і взявся за ручку дверей.
— Я — Лорх. Анна Лорх. Наречена…
Офіцер знизав плечима і швидко зник за дверима.
Наташа зайшла в комендатуру і звернулась до чиновника, що колись замовив їй номер у готелі. Цей згадав дівчину.
— Ви ще не влаштувались на роботу? — запитав він. — Зачекайте, я зараз.
Чиновник вийшов. Хвилин через п’ять він повернувся, але це вже був зовсім інший чоловік, Не дивлячись на Посельську, чиновник сказав:
— Комендатура влаштуванням на роботу не займається. Для цього є бюро найму. До побачення…
Все стало зрозуміло: її просто хочуть позбутися, вона їм більше не потрібна.
Наташа повернулась у готель. Тільки ввійшла в номер, задзвонив телефон. Портьє повідомив, що якийсь кореспондент добивається зустрічі з нею. Чи можна йому зайти?
— Можна… — Наташа поклала трубку. «Подивимось, що це за кореспондент».
Стук у двері. Не встигла Наташа відповісти, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Ричагов.
— Здрастуйте, фрейлейн! Не відмовте в люб’язності відповісти на кілька запитань.
— Будь ласка. Сідайте.
Ричагов вийняв блокнот і почав запитувати. Наташа відповідала. Він записував. Потім підвівся, подякував за інтерв’ю і пішов. На столі лишилась записка.
«Сьогодні ж їдьте в Мюнхен. З’явитесь Гамбургерштрасе, 5, квартира 4. Там живе ваша двоюрідна сестра Амалія Штерн. Вона допоможе вам підшукати роботу. Все йде добре. Записку негайно знищіть»
40
Суботін одразу ж встановив, що за ним пильно стежать. Почалося з того, що в Мюнхені його поселили не в готелі, а на квартирі, яку заздалегідь підготували; в ній була навіть економка. Він добре бачив, що кожний його крок реєструється.
«Ну що ж, стежте, добродії!» Суботін обрав досить безтурботний спосіб життя: вставав пізно, гуляв по місту, відвідував музеї, майже кожен вечір бував у кіно чи в театрі. Куди б він не йшов, за ним, наче тінь, плентався сищик…
Минув тиждень. І ось вранці його розбудила економка. Цього раніше ніколи не було. Жінка сказала, що приходив посильний і приніс листа, якого просив негайно йому вручити.
«Шановний пане Скворцов, прошу вас сьогодні о дванадцятій годині дня зайти за адресою Гартенштрасе, 31, квартира 7, для розмови про влаштування вас на роботу». Підпис нерозбірливий.
Рівно о дванадцятій Суботін стояв перед дверима сьомої квартири. На нього тут вже чекали: тільки він простягнув руку до дзвінка, як двері відчинилися, і Суботін побачив майора Хауссона.
— Проходьте, пане Скворцов.
Вони ввійшли у велику, зі смаком обставлену квартиру, Через анфіладу кімнат Хауссон провів його в маленький кабінет, єдине вікно якого виходило в сад — голий, осінній, сумний. У кабінеті було сиро, тхнуло цвіллю. Взагалі ця квартира, хоч і добре обставлена, справляла враження нежилої.
Хауссон сів у крісло, Суботін — на диван.
— Як живете, пане Скворцов?
— Нудно… Де Анна Лорх?
Хауссон посміхнувся.
— Не знаю. Я не агент шлюбної контори. Дивно, що вам нудно. По-моєму, ви живете тут, як американський турист.
— От через те й нудно! — сердито сказав Суботін. — Я без роботи жити не можу. Особливо після всього того, що сталося в Берліні.
Хауссон зморщився.
— Але краще вже бути без роботи, ніж така робота, яку ви провели там…
— Це правда… — Суботін зітхнув. — Але він обманув не тільки мене, а й вас.
— Хай вам чорт, він же росіянин! — обурився Хауссон. — І ви повинні були раніше за мене помітити, куди він дивиться.
Суботін знизав плечима.