— Чого вам треба, мадам? — Коротун запобігливо втупився банькатими сльозавими очима в дівчину.

— Покажіть мені які-небудь французькі романи.

— Зараз! — Коротун виліз на драбинку, вихопив з полиці кілька потріпаних книжок і розсипав їх по прилавку.

— Французів у нас, вибачте, обмаль. Наслідок, так би мовити, суто історичного порядку. — Схиливши кулясту голову, букініст дивився, як Посельська перегортає книги.

Наташа дивувалася. Вона прийшла сюди з десяти-хвилинним запізненням, а Зігмунда Лісовського й досі не було.

— Мабуть, візьму ось цю… — нерішуче сказала Посельська. — Скільки коштує?

— Мадам, а може, не варто даремно витрачати гроші? — Впіймавши здивований погляд Наташі, букініст тихо промовив: — Пан Лісовський чекає вас там, — і вказав на задні двері.

За дверима була маленька кімнатка, в якій стояли ліжко, стіл і стілець. На ліжку сидів Зігмунд Лісовський. Коли Наташа заходила в кімнату, він поглянув на годинника.

— Любиш запізнюватися? — спитав він похмуро.

— Довелося пропустити два поїзди метро — люди їдуть з роботи.

— Сідай. — Лісовський вказав на стілець. — Побачення в нас не любовне, не гаятимемо часу. Я хочу поговорити про твого батька.

— А навіщо це? — спитала Посельська, гарячково міркуючи, як реагувати на таке несподіване бажання Лісовського.

— Та бачиш…

Наташа помітила, що король тренерів трохи знітився і не знає сам, як почати розмову. Він труснув головою і ніби скинув зніяковіння.

— Я не вмію хитрувати, говоритимемо відверто. Я з тих, кому не подобається, що Німеччина роздерта на шматки, і які не збираються з цим миритись. Німеччині не потрібні ні росіяни, ні англійці, ні тим більше французи. А росіян я просто не можу бачити на вулицях Берліна!

Наташа помітила, що американців він не назвав.

— Ми ті, хто не капітулював разом з Кейтелем і готовий піти на все заради Німеччини. Твій батько офіцер морських сил рейху? Так?

— Був, — уточнила Наташа.

— Що значить «був»? Німецький офіцер завжди офіцер, доки він живий, — скоромовкою сказав Лісовський. В очах у нього спалахнув і в ту ж мить погас злобний вогник.

— Мій батько захопився своєю цивільною професією.

— Дурниця! Звідки ти знаєш, що в нього на душі? Деякий час вони обоє мовчали.

— Так що ж ви від мене хочете? — спитала Наташа.

Лісовський подивився на Посельську роздратовано і разом з тим насторожено.

— Насамперед не забувай, що ти німкеня, — посміхнувся він.

— Я про це завжди пам’ятаю.

— В такому разі батько твій про це пам’ятає вдвічі більше. Він кров проливав за Німеччину. Мабуть, з ним мені говорити було б легше.

— Дивлячись про що! — Посельська з викликом глянула на Лісовського.

— Все про те саме — про Німеччину. Він же не став червоним?

— Він був і лишився німцем…

— Червоні теж кричать, що вони німці.

— Знаєте, що я вам скажу… — Посельська сміливо дивилася в холодні очі Лісовського. — Я категорично не бажаю займатися політикою. Про це всі знають у моєму інституті, про це знає мій батько, мої друзі і повинні знати ви. Я роблю те, що мені подобається. Вчусь, Мені подобається спорт — я займаюсь спортом. Мені подобається хлопець — я проводжу з ним час.

— Росіянин? — посміхнувся Лісовський.

— Сьогодні росіянин, завтра — єгиптянин. Важливо, щоб подобався. І більше я нічого знати не хочу. Гріш ціна вам, що займаєтесь політикою, коли ви не можете обійтися без того, щоб не тягти в політику таких, як я!

— Але ж твій батько мужчина? — після довгої паузи стомлено промовив Лісовський.

В його очах Наташа вловила розчарування. Можливо, він уже сердився на себе за те, що влаштував це безуспішне побачення. І тоді Посельська вирішила трохи підбадьорити його.

— Я поговорю з батьком, — сказала вона.

— Про що? — стрепенувся Лісовський.

— Ну, взагалі. Я з ним якось жодного разу не говорила про політику. Мені навіть самій стало цікаво, що він думає про всі ці речі.

— Про які?

— Ну, Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина.

— А хто, між іншим, той росіянин, який подобається тобі зараз? — раптом спитав Лісовський.

— Мужчина. Молодий, вродливий, дотепний.

— Чим займається?