Хауссон, звичайно, все це передбачав, саме тому він і зробив постріл з далеким прицілом. Мовчанка генерала свідчила про точне влучення в ціль. Тепер треба діяти рішуче, не оглядаючись.

— Ніколи не слід, генерале, — говорив майор спокійно і майже співчутливо, — переоцінювати значення політичної передвиборної гри. Нещодавно я одержав листа від Великого Джона. Про наслідки виборів він пише з гумором: коли не брати до уваги витрачених грошей, що їх довелося дати на проведення передвиборної кампанії, все лишилось, як і раніше. До речі, його й тепер дуже цікавить Рур. Він вам про це не писав?.. Ні? Я йому радив зв’язатися саме з вами.

Генерал мовчав. Хауссон міг вважати бій виграним… Усе, що відбулося потім, було вже не більше, як взаємні маневри противників з метою виведення своїх сил з бою.

— Чи не думаєте ви, майоре, — посміхнувся генерал, — що ця скандальна історія буде поставлена вам в заслугу?

— Ні в якому разі, — швидко відповів Хауссон. — За свою особисту провину я готовий зазнати кари.

У кабінеті довго панувала мовчанка. Потім генерал сухо сказав:

— У Берліні ви не можете залишитись. Гадаю, вам доведеться прийняти нашу нову школу в Мюнхені. Я сьогодні домовлюся з центром. Треба, майоре, щоб минув час і забулась ця жахлива історія.

— Ну що ж, я згоден! — майже весело сказав Хауссон. — Тим більше, що в сучасному бурхливому житті все забувається дуже швидко.

— Не тіште себе надією, майоре. Схід відповів на наші удари цілою серією контрударів. У нас склалося дуже напружене становище.

Хауссон посміхнувся.

— Людей, що застаріли, як ми з рами, замінять новими, і справа поліпшиться… Що ви пропонуєте зробити з другим росіянином і його німкенею?

— Я дивився його досьє… — генерал знизав плечима. — Цей нібито підвести не може. В якому стані він зараз?

— Засмучений. Пригнічений. Брався власноручно застрілити лейтенанта.

— От-от. Боюсь, що він тільки на такі діла і здатний.

— Не думаю, генерале. Цей чоловік не дурний. А головне, всі шляхи назад у нього відрізані.

— Сьогодні росіяни повторили вимогу видати його.

— Що їм відповіли?

— Знову нічого. Але я дав інтерв’ю західноберлінській газеті. Заявив, що цей російський офіцер гам обрав Захід і даремно радянське командування, вперто не бажаючи зрозуміти принципів західної демократії, добивається, щоб ми розпорядилися долею людини і позбавили її можливості жити так, як вона хоче. Словом, ми на їхні вимоги просто не відповідатимемо, і край.

— Чи не можна було б його використати в школі? — запитав Хауссон. — Адже він знає Росію, її порядки, звичаї…

Генерал похитав головою.

— Не знаю, майоре, не знаю… От, якщо центр вирішить довірити вам школу, тоді ви самі це питання й вирішите… До речі, німкеню, з якою сплутався цей росіянин, треба усунути. Виженіть її к бісовій матері!

— Це може вплинути на капітана Скворцова… — обережно заперечив Хауссон.

— Ми не шлюбна контора, майоре! — роздратовано промовив генерал. — Вона не потрібна. Виженіть —і годі…

Суботіна вивезли з Берліна через годину після скандальної прес-конференції. Поки їхали машиною, стемніло, і Суботін навіть уявити не міг, куди його везуть. Машина зупинилась перед глухими ворітьми. По обидва боки від них тягнулася, зникаючи в темряві, така ж глуха і висока огорожа; зверху над нею на кронштейнах було натягнуто колючий дріт. Два кремезні юнаки в цивільному, що супроводжували Суботіна, за всю дорогу не промовили жодного слова. Тепер вони досить довго щось пояснювали офіцерові, який вийшов з хвіртки.

Нарешті ворота відчинились. Машина промчалась дорогою, обсадженою густим чагарником, і зупинилась під аркою будинку, схожого на старовинний поміщицький палац. Тут же у стіні були двері з чавунним гербом у вигляді білки, що сиділа на кучерявій ялиновій гілці. Як тільки Суботін вийшов з машини, двері відчинилися.

— Сюди, будь ласка, — сказав один з юнаків. Очевидно, на цьому місія цивільних закінчувалась, вони більше не з’являлися. В напівтемному коридорі Суботіна зустрів військовий в офіцерській формі, але без знаків розрізнення.

— Прошу за мною, — уривчасто наказав він і пішов уперед довгим і похмурим коридором з низькою склепистою стелею. — Ось ваша кімната. Заходьте…

Не важко уявити собі, якою тривожною була ця ніч для Суботіна.

Кімната, в якій він опинився, була схожа на тюремну камеру: довга, вузька, з голими стінами, вікна-бій-ниці із зачиненими зсередини масивними віконницями. Тьмяна лампочка під високою стелею. Стіл, стілець, солдатське ліжко, і більше нічого! Що все це значить? А головне: повірили вони чи не повірили у спектакль, який було розіграно на прес-конференції? Все вирішувало саме це. І тільки це.