Аґора вирувала й захлиналась од захоплення, бо якщо кожному херсонітові скіфський цар здавався мало не Зевсом, то тут, на аґорі, серед сотень і сотень одноплемінців страхи відсувались назад і лишалася рішучість та звитяга.

Навіть численних робів з херсонеських ерґастеріїв, суден та осель захопила незбагненна радість, і вони, мов рівні з рівними, розмовляли зі своїми господарями, гомоніли про скіфського царя та про Мітрідата Евпатора, царя понтійського, міркували, скільки воїв може озброїти Херсонес, коли разом з вільними громадянами виступлять проти варварів і роби.

Такого стовпища людей аґора не бачила й на останніх Діонісіях минулого року, скрізь, мов перед потопом, народ гомонів, співав і пускався в хороводи, до мармурової плити на хоромі Діви годі було й підступити, та коли з протилежного краю з'явилася невеличка купка чужинців, перед ними, наче сніг перед факелом, розступились.

То був Діофант, син Асклепіадорів, громадянин Синопи й найуславленіший таксіарх понтійського царя Мітрідата Шостого Евпатора. Минулого дня Діофант не прийшов на ту бурхливу й десятки, довгі десятки років не бачену в Херсонесі еклесію, хоча його тричі, як велів уклад, запрошували на головну площу міста. Вчора він виправдовувався важкою хворобою, сьогодні ж просто репавсь од здорових соків, у ту хворобу ніхто не вірив, і тепер усе місто чекало, як він подивиться на нову мармурову дошку й що скаже, бо, зрештою, й ся дошка, й несподівана клятва на ній, і бурхливі народні збори вчорашні були розраховані на Діофанта й молодого, але вже могутнього володаря Понтійського царства — Мітрідата.

Разом із Діофантом ішло двоє інших сановитих чужинців, і все місто вже знало, що то — римський сенатор Публій Муцій Сцевола та новий Перісадів лоґофет Савмак. Діофант відчував на собі загальну увагу херсонітів і, свідомий, чого від нього сподіваються, йшов умисне тихим рівним кроком. З його невиразного обличчя годі було второпати настрій і думки сього Мітрідатового вельможа.

Решта чужинців нікого не цікавила, херсонітів лише трохи дратували й тілистий, стрижений, мов роб, римлянин, і негарний довгоносий пантікапеєць. Натовп розтсупався й розступався перед Діофантом, і се було навіть дивно, як така рясна череда голів і плечей, серед котрої ніде й гранатові впасти, може так широко й вільно розступатися перед високим золоченим ціпком понтійського таксіарха. Вже до хорому Діви лишалося кроків з десять, і коли попереду сяйнула новим мармуровим карбом дошка, Діофант, не глянувши на неї, звернув у праву руку.

Натовпом прокотилася хвиля розчарованого подиву, та чужинці на чолі з понтійським гостем урочисто ввійшли під колонаду біломармурового, з побитими сходами демосіона реопаґу, де з самого ранку засідали архонти Херсонеса.

Діофант із супутниками проминули передпокій і ввійшли до високої, підпертої двома рядами потинькованих колон світлиці. Діофант звиклим оком ураз помітив, що архонтів лише вісім, і підняв угору ціпок для привітання. Архонт-епонім Александр, сімдесятирічний торговець воском і хутрами, який давав назву рокові, швиденько задріботів назустріч йому й усадовив побіля себе. Сенатора й Савмака встали привітати архонт-басилевс та архонт-стратеґ, такі самі старі й благенькі, як і торговець Александр.

Лише всівшись, Діофант здогадався, кого нема: Ксенокла. Се й на краще, подумав він, бо надміру жвавий архонт, призвідник учорашньої еклесії, зараз міг лише нашкодити, а Діофант не хотів, аби римський та боспорський гості почули сьогодні все про так довго сподівану й ще довше готовану еклесію, яка відбулась учора.

— Не бачу свого приятеля Ксенокла, — сказав він. — Чи не занедужав?

Архонт-епонім, як найхитріший серед усіх старців міста, певно, вловив натяк і згідливо закивав:

— Нездужає, нездужає, Діофанте.

— Після вчорашнього бешкету йому нічого не лишалося, хіба лягти в крават, — з несподіваною для всіх жорстокою відвертістю мовив понтійський таксіарх і виразно глянув на Савмака, тоді й на римлянина. Він зумисне привів сюди обох, щоб засвідчити свою непричетність до бунтівничої еклесії. Й хоч вони десь-то здогадувалися про його погляди, та Діофант подививсь на благодушно всміхнене м'ясисте обличчя сенатора й у думці махнув рукою: хай собі здогадуються, про що кому вигідніш, а моє діло сказати.

— Нема далі змоги, Діофанте, — знову за всіх відповів йому архонт-епонім Александр. — А з понтійськими царями в нас угода ще ген з якого часу… Ще коли був молодим отець теперішнього скіфського царя — Скілур.

— Але ж ви ще за Скілура стали данцями скіфів і мусите берегти клятву вірности! — з кам'яним виразом обличчя кивнув Діофант.

Александр удруге розвів руками, звертаючись і до Діофанта, й до гостей з Рима та Пантікапея.

— Вельми тиснуть варвари. Ми платили Скілурові десять талантів сріблом у рік, а його синові Палакові платимо сімнадцять… — Він підвівся, й Діофант відчув, що старий архонт-епонім довше не стримається. — Поки був молодший друг наш Перісад, ми ще якось упиралися скіфам, а тепер він геть охляв, регочуть, нібито й махера в руках не вдержить.

Яким другом Херсонесові був Перісад — се Діофант відав добре, та й Перісадів лоґофет Савмак розповів йому про задавнену тиху ворожнечу між Херсонесом та Боспорським царством. І через се, а також заради того слова «варвари» Діофант, з діда-прадіда каппадокієць, дозволив собі гримнути на Александра:

— Коли роб зрадив господаря свого й перейшов до тебе, не дуже вір йому, бо може й тебе так само зрадити, архонте!

Він подивився на сенатора; той і досі не втрачав голови й невиразно всміхався, зате Перісадів лоґофет Савмак дивився на Діофанта з-під густих брів пильним незрушним поглядом. Сей ще геть молодий вельміж справив сьогодні на Діофанта неабияке враження тверезим і гнучким розумом і водночас незрозумілою для такого сану хапливістю. Тоді понтійський таксіарх був вирішив, що справи в Перісада зовсім кепські, якщо доручив таку владу вчорашньому ефебові. Але сей прямий погляд Савмака змусив Діофанта засоватись на місці, й він подумав, що надто передчасно дав йому таку оцінку.