— Сенат завжди певен у доброму ставленні Мітрідата Евпатора до римського народу, таксіарше. Коли хтось казатиме, ніби понтійський цар умисне підбурює херсонітів проти скіфського царя, я спробую довести, що се неправда.

— А якщо Мітрідатові доведеться втрутитись у сварку між херсонітами та скіфським царем Палаком? — обережно закинув гачка Діофант, подумки гукнувши в помічниці мудру доньку Зевса, що недаремно народилася з голови батька.

Сенатор не довго вагався, певно, за сей день він уже встиг виважити всі можливі повороти розмови, й говорив, розтягуючи слова, тільки для ваговитости.

— Якби Мітрідатові довелося мирити херсонітів зі скіфами, я думаю, правлячий сенат був би однаково переконаний, що до римського народу понтійський цар лишиться щирим другом і свято берегтиме підписану його вітцем, Мітрідатом П'ятим Еверґетом, угоду про мир і братерство між нашими двома народами.

Діофант ледве стримував усмішку задоволення. Його гаряча каппадокійська кров ударила в скроні раз і двічі, він простяг руку й улив з амфори, що лежала бока долі, міцного вина й зробив два добрих, лунких ковтки, хоча в глибоких очах деспота Савмака заграли хижі зелені вогники.

На великому симпосії, влаштованому заради можновладних чужинців, поговорити більше не було змоги, та й потреби — теж. Римлянина взяли в шори херсонеські архонти, їхні ложа були далеченько, й Діофант лише чув, як діди бідкаються, що сенатор уже відіслав свого сина Квінта назад до Рима, адже Херсонес оддавен славився красунями — тут найвродливіші дівчата всього узбережжя від Істрії до Пантікапея.

Чи тямилися старці на дівочій красі, було важко сказати, зате Діофант на ній добре знався й сьогодні міг собі дозволити все. Евґеній на сусідньому ложу, досі тихий і непомітний, теж попустивсь і взяв собі слугувати гарненьку біляву германочку. Савмак, лежачи ген за сенатором, розмовляв через прохід із архонтом Ксеноклом, але се вже нічого не важило, й Діофант почав стежити за молоденькими служницями з дому архонта-епоніма Александра, господаря симпосію.

Сам кощавий, мов зав'ялена кефаль, він полюбляв м'яких і згідливих дівчаток. У вічі йому впала тілиста чорнявка в синьому хітоні, масть ніскільки не важила для Діофанта, й він лише стеріг слушного часу, коли молода роба наблизиться чи бодай гляне в його бік. Але вона з царською неприступністю слугувала наймолодшим і незначним гостям у дальньому кутку, й Діофант почав придивлятися до іншої, не менш пишної, але русявої роби.

До кінця симпосію Діофантові так і не пощастило підманити ні чорнявої, ні русої, він збуджено перекидався з ліктя на лікоть, поки Евґеній і сходив кудись зі своєю німфою й повернувся, та заким Діофант дійшов до будинку архонта-басилея Ангела, в якого завжди гостював, приїздячи до Херсонеса, настрій йому знову піднявсь.

Вони з Евґенієм спали в одному таламусі — саме навпроти таламусів ґінекею, жіночої половини, що через поважні літа господаря дому вже давно гуляла. Коли загасили світло й полягали, Евґеній сказав Діофантові:

— Ти старий віслюк.

Наперед знаючи, що буде далі, Діофант лише зітхнув. Юнак повернув йому спину й поцікавився:

— Знаєш, чому я тебе так назвав?

— Знаю, — вдруге зітхнув Діофант, бо се була їхня давня незгода. — Він міг поїхати, а ми лишилися б отут.

Якийсь час у таламусі панувала тиша, тоді з-від стіни знову почувся стриманий голос:

— А про сього що знаєш? Він — хто?

— Перісад оголосив його своїм деспотом і лоґофетом.

— Не про се питаю. Він — хто?

— Та всяке балакають… Одні звуть його скіфом, інші — робом…

— А де правда?

Діофант відповів аж по хвилі. Настрій після такого гарного дня раптом став падати, й він буркнув:

— Правду знають лише кумири та сам Перісад. — Він згадав Перісадового літописця й повагався, чи казати про нього, та згодом докинув: — Іще може знати євнух Полікрат, але то вельми хитра гладка лисиця.

— Се той, що з роду Археанактідів?

— Той.

Знову запала тиша, й коли Діофант був певен, шо Евґеній уже спить, той обізвався знову:

— Розповідай все про нього.

Мовчки лайнувшись, Діофант почав розповідати все, що знав про нового й несподівано юного лоґофета Савмака, згадавши й про його минуле, оповите таємницею, й про любов до нього з боку Перісада та їхню не більш зрозумілу взаємну зненависть, і про те, що боспорський цар умисне оголосив Савмака своїм деспотом, аби потім оддати за нього рідну доньку. Евґеній нетерпляче підганяв Діофанта, бо все те було йому відоме, й допитувався нових і нових подробиць.

— Хіба то дурниця, — почав сердитися Діофант, — коли цар хоче віддати йому свою доньку?

— Хоче, щоб трон не посіли Археанактіди, — заперечив Евґеній. — У тому ніякої дивини. Що ще знаєш?

Діофант почав удруге про євнуха-лоґоґрафа, найосвіченішого серед усіх пантікапейців, але Евґеній завважив, що коли цар уже давно вирішив посадити на троні отого Савмака, то мусив дати йому й найкращу освіту, пристойну для царя.

Лише коли Діофант, уже впадаючи в розпач, пригадав, що сей дивний Савмак не любить басиліси Вероніки й закохавсь у якусь там залітну гетеру, Евґеній раптом схопився й сів і ложу: