Та тіло, його кумирами й людьми прокляте тіло, позбавлене чоловічої сили й витривалости, не набувши й пружности жіночої, клякло й клякло, євнух одчував, як вода й кров з усіх його членів осідають донизу, обличчя стало холодне, плечі — теж, натомість руки й ноги, й черево, й сідниці налилися свинцем і заходились помаленьку шпигати й терпнути, неначе то холодноперста німфа смерти заколисувала його, щоб одібрати душу. Євнух із жахом відчув, що повіки в нього теж набрякли, й щемлять, і важніють, і він обережно ворухнувся. Та важкий дерев'яний тронос під ним зрадливо рипнув, і серце кудись упало.

— То нащо ж ти ціле життя витравлював у мені все скіфське? — нарешті озвався Савмак уголос, а сам собі подумав: ось відки, виявляється, я знаю й скіфську говірку… Скіф…

Євнух, який уже сидів зручніше, з задоволенням відчуваючи полегкість у всьому тілі, знову набув колишньої впевнености, й до нього повернулася злість.

— Витравлював усе скіфське, аби ти був лютіший! — Савмак урешті підвів голову з колін і глянув на нього нестямним поглядом посліплих очей. Придвірний історик уже без лукавства й засторог пояснив: — Грек на скіфа може розсердитись, і на персіянина, й персіянин на грека — теж, коли допече. А перевертень завше буде ворогом для своїх. Тепер утямив, деспоте?

— Я тебе колись уб'ю, — рівним байдужим голосом проказав Савмак і знову поклався на коліна.

Євнух самовдоволено посміхнувсь:

— Іще не скоро.

— Що?

— Не скоро вб'єш мене, мовлю.

— Чому? — тим самим безбарвним голосом спитав молодий лоґофет.

І, так само посміхаючись, євнух утомлено відхилився й притуливсь до стіни спиною:

— Бо я знаю. Вчитель завше знає більше за свого навченика. Ще не скоро тобі спаде на думку вбити мене. Коли ж і вирішиш убити, я теж побачу, бо кумири, навзамін того, що відібрали в мене люди, дали мені ясний розум і світлі зіниці.

То було злобне вихваляння, Савмак знав, як страждав лоґоґраф Полікарт через свою ваду, як заздрить усім на світі чоловікам, а тепер лише тупо слухав зухвалі євнухові теревені, сам приголомшений і геть убитий. Сей Полікрат свого досяг; тепер Савмак уже був певен сього. Якщо досі глухі туманні натяки кололи його в серце шипами здогадів, а десь глибоко в серці він сподівався, що все те — від людської невтримносте й людських заздрощів, то тепер євнух уже відверто й просто кинув у вічі йому найгидкіше слово, й воно було правдою. Він бачив се по очах лоґофета, якого знав не згірш од самого себе.

Коли Савмак підвівсь, євнух не впізнав його, так він змінився за сей короткий час їхньої розмови. На якусь мить у серці прокинувся жаль до колишнього учня, та лоґоґраф швидко зборов себе. Є речі, яких ніколи не переступиш, а жалощі лише розхитують людину й позбавляють упевненосте. Він не злякався, побачивши, як молодий царевий деспот знімає зі стіни між вікнами короткий скіфський меч у золотих піхвах. На таке Савмак був геть не здатний. У подібному стані, подумав євнух, людина дивиться в себе й нікого не бачить.

Золоті скіфи пасли коней і напинали тятиви луків, а двоє молодих воїв шили разом одну кожушинку. Сю поширену дію братання Савмак уже не раз бачив і на мечах, і на кіліках, і на гривних обручах, досі він обминав її — вона його не зачіпала й не тривожила, тепер же раптом одчув холод на спині й із несвідомим страхом повісив меч у золотих піхвах назад.

— Скажи мені все, вчителю, — здрібнілим, аж несвоїм голосом озвався він, дивлячись на євнуха й не бачачи його.

Нещасний, прибитий вигляд Савмака збудив у євнухові чуття власної гідносте й переваги, він випростався, наскільки дозволяли в'язи та негнучкий карк:

— Нехай тобі твій ІІерісад каже!

Й повагом вийшов з чинної світлиці. Савмак ще постояв, притулившись чолом до бронзових ґрат вікна, тоді й собі вийшов. Служки та ґрамматисти, що юрмилися за дверима, лякливо шаснули досередини, а Савмак потяг ноги в бік екуса, де перед сим лишив царя.

Перісад міряв світлицю, риплячи суглобами в колінах, а біля порога стояв розгублений декарх махерофорів, «рябоголосий» цибань Клісфен.

— Що ро-ро-робита з отим Ті-тімокреоном, лоґофете? — прошепотів він, косуючи на басилевса. — Перісад ні-нічо-го не ка-каже.

Савмак зібгав чоло зморшками, тоді розтер його й насилу згадав, що маґістрат митної сторожі Тімокреон і досі сидить у в'язниці під мурами Старого акрополя.

— Випусти його, — байдуже сказав Савмак і, коли той пошкрьобав сандаліями до виходу, видихнув голосно й дзвінко, аж луна пішла в незахаращеній світлиці:

— Хто я?

Цар перестав рипіти суглобами й подивився на нього злими вічми, тоді підступив ближче й задер благеньку стару бороду, щоб ліпше бачити Савмака: