— Ви ходили до сенатора? — голосом знудьгованої людини поспитав Мітрідат. — Чи зустріли його на вулиці?

— Він живе в сьому домі. Зустріли його тут.

Цілий день потім Мітрідат не виходив за паркан дому, який незабаром виповнився приїжджим чинним людом, але князь Борис так і не гукнув їх для завершення перемов. Не з'явився й римський сенатор, певно, заночував у котрогось новгородського чинця, й се ще дужче занепокоїло Мітрідата.

Я надто радів звечора, сказав собі Мітрідат, а кумири мстиві й двох щасливих днів зряду смертному не посилають. Се пояснювало невдачу, та не втішало й не зараджувало справі, й Мітрідат намагався вгадати, про що розмовляв учора з Борисом-Палаком сенатор і що пообіцяв йому навзамін, навзаєм і на противагу.

— Рим зазнав поразки, — міркував він уголос. — Нумідійський цар Юґурта змусив сьогорішнього консула Авла Постумія Альбіна провести свої недобиті леґіони під «ярмом ганьби».

Діофант одразу збагнув хід Мітрідатової думки:

— Не мислю, щоб Рим посулив Палакові підмогу. Всі очі Риму тепер дивляться в бік Нумібії.

Поразка консула Авла Постумія Альбіна була випадковою, й Мітрідат пошкодував, що сил у Юґурти занадто мало. Дзьобаємо його, мов кури диню, подумав він про Рим та його супротивників. А коли б усі гуртом…

Далі він не наважувався заглядати навіть подумки, лише сказав Діофантові:

— Хай допоможуть нам кумири посіяти розбрат межи скіфами й римлянами!

У сьому він убачав порятунок, єдино можливий шлях до продовження переговорів із Борисом-Палаком. Діофант цілком погоджувавсь із ним, Архелай з Дорілаєм сиділи мовчки, надто молоді, щоб порадити щось Мітрідатові.

Почекаємо ранку, сказав собі понтійський цар. Сей день виявився нещасливим, і він мав усі права й підстави сподіватися від кумирів ласки. Личило б принести жертву Мітрі, й Ахурамазді, й Зевсові з Афіною, та він почував себе таким стомленим, що не зміг подолати лінощів. Єдине, чого не забув і не полінувавсь дістати з мандрівної скриньки, — се золотий алебастрик із дрібним зернятком сірого миш'яку. Вибравши крупинку, він ковтнув і запив водою, не побажавши навіть вечеряти.

Миш'як зборов його швидко, та десь після опівночі вже досить звиклий орґанон переборов отруту, й Мітрідат проспав і сонце, й ранок. А в обіди прийшов гонець од скіфського князя.

Ані слова не зронивши про сенатора, Борис поклявсь у вічній дружбі й любові понтійському цареві Мітрідату Шостому Великому Евпаторові Діонісу й, дивлячись на Діофанта, мовби Мітрідата тут і не було, з дуже лагідним усміхом промовив:

— А Боспор із Пантікапеєм і всіма городами його платить дань мені, й се ще від отця мого так завелося. Осе й перекажи, таксіарше, своєму цареві, а моєму — другові й братові.

Ні з чим вертаючи назад до Пантікапея, молодий понтійський цар кляв себе останніми словами. А все то — кумири, ремствував він. — Кумири й мої лінощі.

Верхи без змінних коней вони їхали чотири дні, коли їх наздогнали ватаги скіфів. Десь неподалік уже мала бути Феодосія, володіння боспорського царя Перісада, й Мітрідат вельми здивувався, навіть подумав, що се догоня. Вперед виїхав ще нестарий скіф у дорожному плащі з золотою фібулою-пряжкою на правому плечі й спитав по-своєму:

— Ти єси той, що відає нашої гутірки?

— Ну, я… — стримано мовив Мітрідат, вагаючись у здогадах. Ошатно вбраний воїн видався йому дуже схожим на Савмака. Понтійський цар блимнув на Діофанта; той теж розгублено стежив за незнайомцем: — А що треба?

— Ось тобі мій брат старійший, наш князь Борис надсилає! — сказав скіф і простяг Мітрідатові згорнутий у кількоро й переповитий сріблястою вервою шмат телячої скори.

— А чому се мені? — спитав понтійський цар і лише тепер завважив, що скіфський воїн і справді схожий на князя Бориса. — Може, йому?.. — Він кивнув пальцем на свого таксіарха, чиїм мечоносцем звав себе й у Неаполі-Новгороді, й у Пантікапеї.

— Нє! — засміявсь княжий брат. — Речено передати тобі в руки.

Мітрідатове обличчя набуло виразу сивої нудьги, се він знав, і се часто порятовувало його під чужими поглядами; він заходився розплутувати сріблястий снурок. На телятині було стрибучими грецькими знаками написано: «Ми, херсоніти, й з усіх наших земель. Хай буде з нами воля Діви-захисниці Херсонеса! Ждемо тебе, Діофанте, як і вмовилися, під наш Новий рік. Твого слова дослухається понтійський цар Мітрідат Евпатор, хай будуть довгими літа його. Клянемося ще раз: умремо, але не житимемо під рукою сього варвара Палака, і всі надії наші в твоїх руках і в ласці Зевса Вседержителя, приводь свою рать під Херсонес, і Керкенітіду, й Калос-Лімен, ждемо до Нового року, бо після Нового року скіфи самі сядуть за нашими мурами!»

Граммата була й справді означена Діофантові, але тепер се вже не мало значення, Мітрідат навіть про людське око й око сього глузливого скіфа не передав послання своєму таксіархові, лише спитав:

— Коли ти одержав єси від князя? Нині?

Княжий брат покрутив головою — аж борода мотнулась:

— Нє! Ше того дня, як ви сте вирушили з Новгорода. Але ви-сте вельми борзо їхали, й ми-смо не здужали вас угнати.

Під ним і під рештою десятьма чи дванадцятьма були ті залізні довгогриві коні, якими понтійський цар милувався на торжищі за Новгородом; скіфова брехня світилася всіма шпарками, та єдине, чого домігся в сю мить Мітрідат, се — стулити на виду ще сіріше нудьгування.