— Чини як знаєш, лише мені дай спокій.

Та цар од того ще дужче затряс благенькою сивою бородою:

— Вероніка реве!

— То що маю робити?

— Вона реве, а ти знову до тієї гетери бігаєш? — Перісад кричав, але голос його був такий тихий, що навіть Лія за ширмою не дослухалася й совала по мармуровій підлозі свою легеньку скриню. Те образливе слово Савмак чув із царевих вуст надто багато разів, щоб ображатися чи вибухати, як траплялось раніше. Він підійшов до вікна й утупився в пляму на мурі, та вона більше не перетворювалась на стрункощоглий корабель, бо Ясон розлюбив Медею.

Се було справжнім відкриттям, і Савмак якийсь час, не чуючи Перісада, котрий вимовляв йому щось у спину, перетравлював сю нову для себе істину. Те, що в дитинстві здається вічним, з роками починає вивітрюватися й кришитись… Дійшовши такого сумного висновку, Савмак подумав, що в старості теж є свої переваги й цар уже міг давно й забути те, до чого він, Савмак, лише тепер доходить.

Перейнявшись до царя спочуттям і змиренням, він сказав:

— Якось буде…

Та, певно, сі слова його були сприйняті за відповідь на не знати яке запитання, бо Перісад підійшов до нього впритул і заворушив сивенькою мичкою в нього на самих грудях:

— Якось буде?.. Якось буде? Буде, як я скажу! Виселю! Виселю — й годі!

Він подріботів до дверей, тягнучи ліву ногу, яка вже кілька тижнів не переставала йому боліти, й Савмак лише тепер здогадався, про що йшлось. Минулого разу цар тільки нахвалявся виселити Елену з Пантікапея, тепер же, доведений до шалу, міг виконати погрозу й навіть щось понад те… Савмак наздогнав царя в анфіладах екусів і перегородив дорогу:

— Стій, басилевсе! Стій. — Старий тремтів од збудження, й він теж тремтів і, щоб якось те приховати, говорив крізь міцно зціплені зуби: — Ти сказав: «Бери мою доньку, а там хоч в'язи собі скрути!» Ти ненавидиш мене за те, що я, роб і скіф, ляжу з твоєю донькою, царівною. Я теж тебе ненавиджу за те, що ти — басилевс, а я — твій невільник. І з донькою твоєю одружуся, щоб усі бачили, і я щоб бачив, що всі люди однакові, роб може стати царем, а цар — робом, бо коли ти віддаєш за мене свою доньку, то вона буде робою, а ти — батьком роби й теж робом! Через те я й згодився, хоча й… — Савмак хотів сказати, що ненавидить Вероніку, та се не було б істиною, він не мав за віщо ненавидіти її й докинув: — Хоч я й люблю іншу.

Тепер між ними було сказано все, й Савмак сподівався від перехвильованого царя чого завгодно, тільки не сліз. Цар ухопивсь обіруч за ріденьке сиве волосся й почав микати себе, голосячи, мов по небіжчикові, тоді враз перестав голосити й задріботів, кульгаючи, геть.

Савмак ліг на крават із ногами й застиг. І коли минуло з півгодини часу й серце почало битися рівніше, йому майнуло, що Перісад не просто втік од ганьби, а надумався до чогось капоснішого. Він пошукав декарха махерофорів Клісфена, та ні «рябоголосого», ні його людей ніде не було, тільки двоє з денної сторожі чатувало при виході.

— Клісфена басилевс послав на аґору, — сказав йому старший чатник у зеленій заношеній хламиді.

— Самого послав?

— Ні, з п'ятьма махерофорами, деспоте! — страхочинно й таємниче пояснив махерофор у зеленому.

Савмак побіг до Царського клімаксу, звідти через Дев'яту й Восьму тераси — до стаєнь і сів на першого-ліпшого коня, що трапився під збруєю. Люди сахались, даючи дорогу великому лоґофетові, Савмак же гнав Головним узвозом повз обидва хороми Зевса, повз священний ґрот Кібели до аґори й напинив тільки під строкатим жовто-зеленим муром. З хвіртки напроти виглядали роби й домочадці Дамона, в Елениному ж дворі грюкали ковані сандалії махерофорів і час від часу було чути нутряний шепелявий голос ассірійки Ніневії:

— Тікай відши, шолудивий шобако!.. Не руш руками швоїми!..

Савмак кинув повід на шию гнідому румакові й ускочив до двору. Мечоносці на чолі з «рябоголосим» Клісфеном викидали й виносили клунки та скрині з екусів і таламусів, обидві молоді роби злякано никали між ними, дослухаючись до лайки Ніневії, Елени ж ніде не було. Савмак кинувся до дверей, але з-за колонади перістилю викотивсь євнух і просто вчепився в Савмака:

— Послухай!.. Послухай!.. Не роби дурниць. Повір мені й довірся!..

У нього були так широко розплющені очі, й Савмак прочитав у них стільки щирости, що не турнув його з-перед себе, лише крикнув:

— Геть!

Але євнух не відчепивсь і ще ширше розплющив очі:

— Перісад звелів одвезти її моєю діерою в Тесалоніку. Чуєш? Моєю діерою. Он і Теодор стоїть… — Савмак подивився в той бік, куди кивав йому голим підбьоріддям євнух, і побачив схожого на ведмедя діерарха Теодора. — Довірся мені!

З дверей ґінекея вийшла Елена, й Савмак прочитав у її очах зневагу. Євнух нарешті відчепився й подибуляв, схвильовано махаючи руками, до неї. Савмак вийшов у хвіртку й став, не знаючи, що робити. Кінь, якого він і не здогадався прив'язати, втік, а з хвіртки навпроти й досі визирали цікаві роби й домочадці великого колісничого.

Савмак стояв, аж доки хвіртка рипнула, й увесь наїжачивсь. Елена жодним рухом чи словом не виказувала хвилювання, спитавши:

— Що то за змова в тебе з євнухом, великий лоґофете? Невже з мене така пропаща злодійка?

Вона всміхалася йому, й тільки той усміх свідчив про бентегу.

Савмак одтрутив її й ще з хвіртки гукнув:

— Клісфене!

«Рябоголосий» декарх, почувши владний оклик, поставив ковану скриньку додолу й підбіг, Савмак махнув рукою:

— Забирайся звідси!