— Княже, я читав у договорах Мітрідата Четвертого, що корсуняни вклали з ним дружбу й любов.

— Се знак, же до корсунської й Перісадової рати може долучитися й рать Мітрідатова? — Борис одверто засміявся, й понтійський цар дав йому втишитись новою думкою, знаючи наперед, що скаже далі сей древлянський князьок. — Але ж ти-с і сам допіру мовив, що наша земля вельми многа!

Мітрідат спокійно вмостився й налив собі скіфського вина, названого «медом». Князь натякнув йому, що він, Борис, не самотній, за ним стоять князі інших сколотських земель, і хоч вони не дуже мирилися й часом воювали між собою, забувши давні звичаї й давній покон, але в час чужої навали могли прийти на допомогу сієї древлянської землі туричі. Тепер висловлено все й можна було починати справжні переговори.

Мітрідат сказав, осягнувши поглядом своїх мовчазних супутників, які вже бралися до питва й наїдків, не розуміючи «скіфської» мови.

— Від того буде вельми многа користь і тобі, й Понтійському царству, княже.

— Яка?

Мітрідат почав знову кружляти, промацуючи супроти сидячого. Кожне мовлене слово срібне, повторив він собі й сказав:

— Перісад вельми старий і немічний.

— Цареві важить не сила руки, а сила розуму, — заперечив князь Борис.

І тут Мітрідат погодився:

— Про те саме й мовлю, княже. Не годен він удержати вінець.

Князь запитав:

— До чого хилиш?

— Про Савмака мовлю, — сказав Мітрідат.

Князь нахмурився й певний час мовчав, а далі ствердно кивнув головою:

— Так. І що з того?

— Згадай заколот робів у Пантікапеї, — прискалився Мітрідат, байдужим оком ковзнувши по чорнявому красені Архелаї. Архелай дослухавсь, але понтійський цар подумки махнув рукою й так само подумки сказав собі, що срібних слів уже було доволі, й мовив золоте: — Перісад оголосив Савмака своїм родичем, а коли віддасть за нього й доньку, то всім стане втямки, хто по Перісаді мостити-йметься на царському столі.

Борис удруге нахмурився й замовк, і Мітрідат вирішив бути обережнішим, ще напевно не знаючи, яке з його золотих слів так дошкулило князеві. Савмак був скіф, як і сей чоловік по той бік столу, однак такого пояснення здавалося надто недосить.

— Савмак подарував живіт і волю тим робам, що сколотилися були і вбили одного їхнього чинця, — сказав Мітрідат. — А що може статися, коли сей… — Мітрідат мало не сказав «скіф», — коли сей свавілець допнеться до царського столу?

Борис несподівана пожвавивсь:

— Мене сим не злякаєш. Савмак… такий самий древлянин турич, як і… як і я!

Мітрідат теж пожвавів, аж підвівсь із місця й заперечно помахав долонею біля носа в князя:

— Я й не лякав тебе, княже! Я й не лякав! Тільки ж він… — Мітрідат повагався, котре слово вимовити першим і котре лишити на потім, — він може дати волю й инчим робам, коли щось трапиться. Чи помислив єси ти, як тоді вчинять твої невільники?

— Я-м помислив про се, — відповів Борис і досить недбало налив Мітрідатові й собі кіпрської пірри: — Випиймо, м-м…, бо нам ще довго сушити зуби.

Мітрідат несвідомо сьорбнув і знову помахав рукою перед очима в Бориса-Палака:

— А чи помислив єси, княже, що Савмак той і смердам волю може дати, коли щось трапиться?

Борис довго цідив пірру крізь зуби, й Мітрідат напружено стежив за кожною жилкою його обличчя. Коли князь поставив ледь надпитого келиха назад, вуста йому ще дужче почервоніли, мов убравши в себе жар багрянистої пірри.

Про се Борис явно не встиг помислити, й Мітрідат з утіхою сказав собі, — що невимовлене слово таки й справді золоте. Він підморгнув Діофантові через стіл навскоси, Діофант аж здригнувся, не втямивши його знаку. Мітрідат же й не надавав тому надто великої ваги, підморгнув од самої втіхи та й годі.

На сьогодні з нього досить, подумав Мітрідат, чекаючи, що казатиме й що зробить Борис. А й з мене теж досить. Скіфський володар і справді мовби схаменувся, поглянув на своїх гостей, які досі мовчали в нудному напруженні, й спитав Архелая своєю рідною мовою:

— Ти вже бував єси в моєму стольному Новгороді?

Архелай, не замислившись, відповів по-грецькому:

— Ні, басилевсе.

Скіфський цар звернувся до Діофанта вже по-грецькому:

— А ти, таксіарше?

Діофант блимав то на нього, то на свого царя, нічого не второпавши, князь поблажливо всміхнувсь і перетлумачив.

Покликавшись на те, що гості потомлені, Борис-Палак підвівся, й се могло означати лиш одне. Йдучи просто площі до гостиного дому, Мітрідат мовчав. Розмова на пиру виснажила його, та в грудях не було важко. Сей скіфський володар припав йому до душі, й він охочіше мав би його за друга, ніж за супротивника.

— Як він хвацько випитав тебе, чи ти тямиш по-скіфському! — вколов Мітрідат Архелая. — Соколине око, зразу побачив, хто що вміє й чого — ні.