Манка тим часом наточила горщик меду від лісових бджіл і сіла чекати Румцайса з динею. А Румцайс усе не йшов і не йшов. Раптом щось зашелестіло біля входу до печери, і до Манки підлетіла чорна, як смола, галка.

— Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — сумно промовила галка.

Як почула це Манка, відразу зрозуміла, що з Румцайсом сталася біда. Відсунула вона горщик із медом і побігла мерщій до Їчина. Вона думала, що Румцайсові знову вигадала якусь капость княгиня Майолена.

А у в'язниці все було так, як і завжди. Трохи згодом Фіштула прийшов нагору і зазирнув у комірчину, чи в'язень не вчинив чогось недозволеного.

Румцайс мовчки походжав довкола стовпа, і Фіштула задоволено дивився на нього від дверей. Нарешті йому надокучило дивитися, і він хотів був завести з Румцайсом мову про що-небудь, але Румцайс начебто не бачив його. Він ходив та ходив навколо стовпа і мугикав пісеньку:

— Трададада-дададада-діядадада-традада.

Аж тут прилетіла галка. Блимнула оком на Фіштулу і вмостилася на ґратах. Хвилинку послухала Румцайса, а тоді почала за ним:

— Трададада-дададада-діядадада-традада.

— От і поспівайте разом із галкою дуетом, — пробурмотів бурмистер, забряжчав ключами, грюкнув за собою дубовими дверима й пішов глянути на інших в'язнів.

Тільки-но Фіштула зник, озвалася внизу під в'язницею Манка. В замку вона про Румцайса не допиталася, то й вирішила піти до в'язниці. Манка постукала у браму й закричала:

— Румцайсику, ти тут?

Румцайс підскочив до віконця і подивився на Манку крізь грати.

— Ой і високо ж ти! — сумно промовила внизу Манка.

Румцайс тільки кулаки стиснув. Навіть якби він виломив грати і стрибнув, все одно цілим би вниз не дістався.

І ніхто з них не помітив, що у віконце влетіла та сама галка, яку Румцайс визволив із тернового куща.

Фіштулу дуже розгнівило, що Манка рюмсає біля самої в'язниці. Тому він знову пішов до Румцайса.

Відімкнув він дубові двері і кинув оком по комірці. Румцайса не побачив, але за стовпом почув знайому пісеньку:

— Трададада-дададада-діядадада-традада.

Це повторювалося раз за разом, і у Фіштули вже були повні вуха того співу:

— Трададада-дададада-діядадада-традада.

Бурмистер розгнівався ще дужче, забряжчав з усієї сили ключами і закричав:

— Грім і блискавка! Ти що, Румцайсе, іншої не знаєш?

А пісенька лунає і лунає.

Фіштула кинувся за стовп.

Але там сиділа на залізному гаку галка, блимала на Фіштулу оком і виспівувала Румцайсовим голосом:

— Трададада-дададада-діядадада-традада.

А Румцайс за спиною у Фіштули дременув прочиненими дверима геть із в'язниці.

У розбійницькому житті всього буває, от і випало так, що незабаром після цього потрапила й Манка у тенети бурмистра Фіштули.

Міняла вона напірники на подушках, пір'я літало по всій печері; одна пір'їна потрапила Румцайсові в ніс. Набрав він вітру, наче ковальський міх і:

— Апчхи!

Глечик, що стояв на полиці, похитнувся, гепнув додолу — та й було по ньому.

— Байдуже, — мовила Манка, — він із глини й душі не має. Піду-но до Їчина та й куплю собі новий.

Зав'язала вона гріш у ріжок хустини та й подалася по глечик.

Коли Манка йшла вулицею в Їчині, раптом почувся їй знайомий голосок.

У вікні якогось будинку стояла клітка, і в ній сиділа пташка — мати отих шести зябликів, що їх Румцайс вивів у своєму пістолі.

— Настали для мене, Манко, лихі часи, — сумно мовила пташка, — спіймали мене, і мушу я тепер виспівувати у бурмистра Фіштули.

— Мало йому, клятому, що людей у в'язниці тримає!

Манка потяглася до клітки, відчинила дверцята і випустила зяблика.

Та в цю саму мить схопив її за руку бурмистер Фіштула, який ховався за вазонами герані.

— Ага, спіймалась! От і підеш в буцегарню, розбійницька красуне! — вигукнув він і потяг Манку до в'язниці. Запроторив її в комірчину під самісіньким дахом, де сидів раніше Румцайс. — Тебе я вже стерегтиму пильніше, ніж твого розбійника!