— Хотіла була вішати білизну, та забула прищіпки в печері. Може, ти, Румцайсику, постоїш отут, біля кошика?

Румцайс кивнув головою, і Манка побігла. Щоб зручніше було чекати, прихилився Румцайс до дуба. А дуб той, мабуть, уражений був блискавкою, або щось порушилося у нього в корінні, коли Румцайс струшував з нього помічника вчителя. Щось затріщало, дуб повалився, і лишилася після нього яма. Манка, яка тим часом прибігла з прищіпками, здивовано спинилася над нею. Із ями вів униз підземний хід.

— Щоб ти сюди, Манко, й ногою не ступала, — мовив Румцайс.

Приніс він смолисту гілку, кресонув нігтем об ніготь і запалив її як смолоскип. Потім спустився в яму і пішов підземним ходом далі й далі, глибше й глибше. Іде й відчуває: в підземному ході стає чимраз тепліше, димом тягне, ніби десь попереду топиться велика груба, ніби хтось у тій грубі забув причинити дверцята. Так дійшов Румцайс аж до самого серця того горба біля Їчина, що на ньому зеленів Ржаголецький ліс.

Там, де скінчився підземний хід, лежав змій. Схилив сім голів поміж лап і спав. З ніздрів у нього бурхав вогонь і дим.

Румцайс швиденько згасив свій смолоскип. Змій ворухнувся, засвітився зеленим, а крайня голова блимнула очима і промовила:

— Сестриці-голови, прокиньтеся, тут хтось є!

Голови підвелися, глипнули всіма очима на Румцайса, і середня голова сказала:

— Ого!

Румцайс і собі вигукнув:

— Ого!

Тоді всі голови мовили разом:

— Ого-го-го!

— Може, ми все-таки не будемо огогокать одне на одного? — мовив Румцайс. — Із ким я, власне, розмовляю?

Голови відповіли, перебиваючи одна іншу:

— Ти говориш, Румцайсе, із змієм, що завтра в цей самий час прийде по твою Манку.

Коли Румцайс повернувся підземним ходом і виліз із ями, він обережно сказав Манці:

— Ти не плач, але завтра по тебе прийде змій. Це звірюка летюча; в повітрі мені битися не випадає, бо ногу ні на що сперти, але нічого, впораюсь з ним і так.

Манка поблідла, наче місяць на небі.

— Румцайсе, я тебе не пущу!

— Треба йти, Манко.

А коли вже розбійник каже, що треба, доводиться розбійницькій господині мовчати. Тільки й змогла Манка прошепотіти:

— Може б, ти хоч у Вочічка попитався.

Коли Румцайс прийшов до школи, знавець хімічних і фізичних матерій помічник вчителя Вочічко саме показував свої фокуси-покуси. Іскри так і сипалися кругом, щось тріщало і вибухало. Румцайс ще не встиг розповісти до пуття, що його сюди привело, як Вочічко й каже:

— Я все зрозумів. Ось вам спеціальний прилад проти змія. І можете йти, а то в мене згаснуть іскри.

Відніс Румцайс той прилад до печери і довго його з Манкою розглядав. Були то два надуті міхури, зв'язані ремінцем. Коли їх пускали з рук, вони підлітали під самісіньку стелю. А до них ще було приладнане дерев'яне весло.

Румцайс довго крутив у руках ті міхури з веслом і морщив чоло, міркуючи, як їх застосувати проти змія. Нарешті постукав себе по лобі, і обличчя в нього проясніло.

— Ага, вже знаю!

На другий день, у ту ж саму нещасливу годину, прилетів змій. Нетерпляче переступав з лапи на лапу перед печерою і сердито бубонів:

— Я вже тут. А де Манка?

Румцайс витрусив із бороди бджіл, щоб змій не зробив їм шкоди, вийшов з печери та й каже:

— Пішла Манка до Їчина по всякі стрічки та бантики, щоб тобі більше сподобатися.

А сам потихеньку приладнав на себе міхури з веслом.

— Чого це ти весь час крутишся і з чим весь час вовтузишся? — розгнівано спитали всі змієві голови.

— Що вовтузюсь то вовтузюсь, а вже й дововтузився, — відповів Румцайс, зав'язав останній вузол на ремінці і взяв у руки дерев'яне весло. — Якщо хочеш, полетимо по Манку разом.

Змій погодився. Румцайс скочив йому на спину, і змій злетів у небо. Помчав він до Їчина, а полум'я і дим од нього на всі боки так і розлітаються. Ото вже довелося Румцайсові пильнувати, щоб міхури не пропалило!

Пролетіли над Їчином й трохи далі, а Манки ніде нема. Змій люто озирнувся на Румцайса.

— Де вона?

— У мене тільки двоє очей, — відповів Румцайс.

Змін озирнувся на нього вдруге.

— То де ж вона?

— А в тебе чотирнадцять, — мовив Румцайс.