Їчинські дівчата бігом подалися купувати чорні хустинки.

— Бідний Румцайс!

Пономар із костьолу святого Якуба бив у жалобний дзвін.

Солдати тим часом доїхали до Ржаголця. Навели гармати, капрал ступив три кроки вперед і закричав:

— Гей, Румцайсе, вилазь із лісу, нам треба тебе застрелити!

В лісі нічого не поворухнулося, тільки пташка-зяблик кликала і кликала сумно своїх діток.

Командир гармашів погукав удруге, а потім утретє.

Після третього разу заблик замовк, а з лісу вийшов Румцайс. Руку він тримав на пістолі і підходив до солдатів ближче і ближче.

— Стій і далі ані кроку! — закричав капрал. — Будемо стрілять насправжки, не допустимо промашки!

— Та добре вже, стоятиму тихо, щоб через мене князівське військо не осоромилось, — відповів Румцайс. Став він біля куща шипшини, розставив широко ноги і потягся за пістолетом. Солдати навели на нього гармати, і він теж націлився на них. — Будемо рахувати до трьох.

На слові «три» натиснув Румцайс курок, а гармаші смикнули за шнури гармат. Але шнури були задовгі, і Румцайсів пістоль вистрілив раніше. Постріл був неголосний, пістоль пшикнув — та й усе. Князівські солдати чекали кулі в серце, та з пістоля вилетіли один за одним шість зябликів. А сьома пташка ту ж мить покликала їх до себе на узлісся.

Зяблики посідали на гілках і заспівали. Голосочки у них були ніби із срібла відлиті. Вони так гарно співали, що зразу привабили польову русалочку Андулку і шість її двоюрідних сестер — лісових мавок.

Солдати покидали свої гармати, побігли до вродливих дівчат і запросили їх танцювати.

Про той бал гармашів і лісових русалок розповідають у Їчині до сьогоднішнього дня.

На буковій гілці сиділи дві сороки, а під деревом Румцайс варив розбійницьку юшку.

Старша сорока і каже:

— Чи це не той?

А молодша:

— Та, мабуть, він.

— Авжеж, це я, — кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. — А що там таке?

Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами:

А внизу стояв підпис самого князя.

Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли:

— Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками!

— Нікуди не ходи! — крикнула йому старша сорока.

А молода додала:

— Там тебе схоплять!

Румцайс тільки знизав плечима.

— Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі.

Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива.

Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина.

Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались.

— Так я і до замку не доберуся, — сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів:

— Підстрижи мені бороду і чуприну.

Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл.

— Ой лишенько! — розгубився Довбалик. — Я краще візьмуся за ваш чуб.

Він вліз гребінцем у Румцайсову чуприну, але звідти визирнула пташка і весело зацвірінькала.

— Що ж робити? — розвів руками Довбалик.

— Не хвилюйся, Довбалику, — сказав Румцайс. — Дай мені якусь скриньку і клітку.

Струсили вони бджіл у скриньку, а пташку посадили в клітку. Але тепер Довбалику заважала торба в Румцайса на колінах. Вона то надувалася, як волинка, то зморщувалася, мов суха слива.

— Та не зважай ти на неї,— заспокоював перукаря Румцайс. — Там у мене вітер, — я наловив його на узліссі.

Довбалик заспокоївся.

— Чи не бажаєте проглянути газетку? — люб'язно запропонував він, щоб усе було так, як має бути в порядній перукарні.

І перукар дав Румцайсові газету, надруковану готичними німецькими літерами.

Румцайс утупився в неї і побачив таку саму об'яву, яка була прибита до бука. А під об'явою намальована картинка: у круглій замковій башті лежить на столі сопілка, на яку мусить Румцайс заграти.