— Ну що, пане Антосю? — потирав руки князь. — Як ви оціните мою дипломатію?

— Та воно, бачте, ніби і-і-і… а ніби і-і-і не той-во… — м’явся воєвода.

— А що вам не до шмиги?

— Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що… шкода хлопця.

— А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.

— Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.

— Е-е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.

— Та хіба я коли дівок?..

— Це так — до слова прийшлось. А за кістки подбайте.

— Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?

— Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там неподалік угри межи собою човплися. От і назбираєте.

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.

Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх — обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги.

— Хто ви? — спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

— Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, — проказав найстарший. — А це мій джура і двоє слуг.

— Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

— Ми й самі гаразд не знаємо. Їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чортова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо. Вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

— Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення. Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно — кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло — кращого жениха для Настасії годі шукати.

— Так, я волів би, щоб його не було, — сказав князь до воєводи. — Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

— Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

— Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.

— Справді… Може таке статися, що він загавиться, а хтось інший і зарубає змія.

— Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть — хто більше вартий престол посісти?

— Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є — той уб’є. Та ба — дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

— А ви б на моєму місці не так?

— Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

— А я про що кажу? От-от — Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

— Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

— Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде — виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?.. А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки — трошки теє… — князь покрутив пальцем біля скроні. — Що ви на це?