— Звичайно.

— …не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає — йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни — всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

— Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.

— От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?

— Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться…

— Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.

— Ну як він? Згоден зі мною говорити?

— Та згоден. Куди ж йому подітися?

— Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, — черкнув долонею по горлу. — Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.

— Він… оце… печеру поміняв…

— Гм… З чого б то?

— Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. — Помовчав та: — Ну що… пішли?

— Та вже ж.

Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.

— Це тут. На тім боці.

— Як же ми…

— Та тут мілко.

— Все одно роздягатися, — кривився князь.

— Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите — невелика біда.

— Е-е, поговоріть… Якби не гостець, я б… А це вам гірська ріка.

— Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.

— Перестаньте! Ще чого!

— Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся — ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й… Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.

Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, — дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.

«О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:

— Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

— Егм… — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

— Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

— Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

— Та що там… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.

— Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте?

Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина… А з чого вино?

— Виноградне. Це мені з Волощини привезли… діжечку… А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…

— Ех-хе-хе… — покректав пустельник. — Гріхи наші… Давайте, спробуєм…

— То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.