— Смачно, — облизався дракон.

— Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз… Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька — курріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано — дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина… Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні… Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви — все, як повинно бути. А ти… лінюх… ну, хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремигнув.

— Не давайте йому більше, — сказав пустельник. — Ще бешкетувати почне.

— О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. От тоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. Я вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні… Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна…

— Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

— От бачите! Як ви його вчили? — підвищив голос князь. — Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок — ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку — га? Хе-хе-хе! — хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

— Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

— От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що — в петлю?

— Чому в петлю?

— Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? Їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

— А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?

— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще…

— Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, і той сміх передався його сусідам — спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

— Оце так! — похвалив князь. — Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж…

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

— ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

— Фу-у, аж вуха позакладало, — нарікав князь. — Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!

Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:

— Давай… пішли… Пора додому.

Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.

Наступного ранку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття… що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б… І на муки… не те що…

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

— Ну, я не казав? — замахав руками князь. — Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.