Шрифт:
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.
В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками» Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови»
...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині» Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив Її ніжно й ледве чутно промовив:
— Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї...
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зітхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина...
...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
...Але не бачить Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає...
— Що за напасть!
Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
...В раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
— Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
— Тут вони.
— Хто це?
— Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
— Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
’— 1Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг.
Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують гори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурів до вітряків, що на полтавський ліс.
— Гей, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волості, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами.
...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!'
IV
...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина...
...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
— Втекли!
В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.
— Повернемо, мабуть, додому, чи що?
— Ні! Гайда на Солонський Яр.
— Та чого ж ми поїдемо?
— А того, що треба видивитись* осточортіли.вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися.
Але Савко був упертий.
Поїхали. За півверсти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.