Шрифт:
Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь.)
...Казав міліціонер:
— А може б, помирилися... Слиш, Савко?
— Ніззя...
— А то, їй-богу, могорич запили б...
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулися з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милості не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончаии, але СавкЬві треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?)
...Свистить вітер.
...Нарешті Савко вискочив у поле.
На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур’яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур’янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати»
Ускочивши у двір, він заліз під комору»»»
... Скоро в дворі були й солончани.
...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах» Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили»
Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався?
— Та я ж... їй-богу...
Свиснув чмілем у повітря нагай.
Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будівлю.
Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!
І наставили під комору одрізи.
...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі»
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.'
Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.
..»Млинки мовчали.
...За вітряками голохвастівці зупинились:
— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні цівні.
».»На далеких гонах горіти огнем сухого повітря запашні бур'яни.
Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.
— Рятуйте! Рятуйте!
...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.
...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солон-ським Яром.
І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни, і гостро пахло дубовим молодняком.
Дядя Варфоломій прийшов на далеку закинуту станцію в ортечека 1(там був знайомий, теж далекий, але він робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першого-другого класу буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш — «дивно!». Навіть повітовий город (маячить відци) прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемета «Махіт». Але саме ця-то станція й ворушила своєю приступністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають — і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «ї д ь т е. Згод-н и й». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. ї слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде — курочок розведе!» А потім ще подумав (по традиції: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта житейська».
Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, за дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що пройшло, що відходить — і жах, і грюк, і чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. ДяДя Варфоломій дрімає.
І сниться йому це:
...Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в ку-черяшках (в каштанових, як каштан) і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.