— Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?

— Гордєєв. А ми його Костуром звемо.

— Чому так?

— Він кривий. На ліву ногу кульгає.

— Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?

— Колгоспна!

— Куди ви її ведете, знаєте?

— На станцію.

— А для чого?

— Солдатів годувати! — раптом тоненько обізвався Вася.

І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.

— А що, хіба в них нічого їсти? — запитав Колесник.

— Не знаємо, — сказав Семенко. — Костуру якийсь офіцер наказав.

— А часто ви на станцію корів водите?

— Оце вперше.

— І вас там ніхто не знає?

— Ні, — відповів Семенко.

— І ви не боїтеся, що вас заарештують?

— Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…

— Скільки часу вже йдете?

— Вранці вирушили.

— Коли маєте повернутися?

— Як німці відпустять.

Колесник посміхнувся.

— Мудро сказано!.. У вас є батьки?

— У мене — дідусь, — сказав Семенко, — а у Васька — мати.

— Як же вони вас відпустили?

— Спробуй не відпустити! У Костура палиця — о! — І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.

— Доберемося ми до нього! — суворо примружився Колесник. — Скоро вашому старості каюк буде.

План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.

— Візьми, — сказав він, — на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..

Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.

Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!

Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.

Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем — що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!

Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита! І він теж свій! Не вкладається все це в голові. І все-таки після того, як діди сказали своє слово про Михайла, у Миколки не було вже такого довір'я до цієї людини, як після першої зустрічі.

Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.

Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.

Діти без пригод дісталися до лісу. Кілька разів, коли вони проходили селами, поліцаї перевіряли їхні документи, а один навіть наказав розв'язати мішок. Але їх не затримали. Хіба мало підлітків з міста шукають роботи…

В партизанському таборі діти вперше за довгий час відчули себе безпечно. Тут їм одразу знайшлося діло. Майю послали в санітарну частину до фельдшера Михєєва, який давно вже вимагав помічника. Вітя потрапив на кухню в розпорядження куховара Потаповича, колишнього працівника кращого в місті ресторану; тоді він ходив з товстим животом, що був, як любив казати Потапович, його «фірмою», а тепер на партизанських харчах куховар помітно схуд. Вітю він одразу посадив чистити картоплю. Хлопець орудував великим ножем старанно, але повільно, і Потапович не раз насміхався з нього. Найбільше пощастило Миколці. Помічник командира загону Дудников, кавалерист, який нудьгував від того, що живе в лісі, далеко від степових просторів, приставив хлопчика до коней. Миколці вручили щітку і скребло.