Вітя сопів і кружляв навколо коня. Нарешті він знайшов вихід: підвів його до куща, і кінь почав рвати листя жовтими зубами.

Вони чекали хвилин десять. Вдалині мелькала худорлява постать Дудникова, він заходив то в одну, то в іншу землянку, за ним, важко переставляючи ноги, плентався Куликов.

Нарешті всі справи було зроблено. Дудников вручив партизанові туго напханий речовий мішок і повів його до хлоп'ят.

— Приїдеш, нагодуй хлопців, — сказав він, коли, на радість Віті, Куликов забрав у нього норовистого коня. — Рушайте!..

— А куди ми їдемо? — запитав Вітя.

— На завдання, — відповів Дудников, спостерігаючи, як Миколка безуспішно намагається вилізти на коня: стремено було опущено надто низько, і він ніяк не міг закинути другу ногу. — Ну, давай підсаджу! В сідлі коли-небудь сидів?

— Ні, — признався Миколка.

— Якби збрехав, все одно не повірив би.

Дудников підтягнув ремені і підсадив Миколку.

— Не жени! — суворо сказав він. — Їхатимеш за Куликовим.

— А ти сідай на попону позаду мене! — сказав Куликов Віті. — Отак! Держись міцніше. Поїхали!..

Раптом Миколка обернувся:

— А зброя?

Але Дудников тільки помахав їм рукою.

Куликов затримався проти вказаного йому строку лише на двадцять хвилин. Він приїхав з двома хлопцями, привіз мішок з продовольством і ще деякі речі, потрібні для успішного виконання задуму.

Вони прибули на галявину, де їх чекали Колесник і Геннадій Андрійович.

Миколка вдало сплигнув з сідла на траву. Вітя, якого добре-таки потрусило на гострій спині норовистого коня, спробував сповзти, але, під загальний сміх, звалився на землю.

— Ну, тепер я бачу, що прибули в повному порядку, — сказав, посміхаючись, Колесник. — Відпочиньте, попоїжте, а потім ми вам усе розкажемо.

Щоб зберегти цілковиту конспірацію, обох пастушків повели в ліс і залишили там під охороною одного з партизанів. Було вирішено відпустити їх після закінчення операції.

Коли Миколка і Вітя підживилися, Геннадій Андрійович розповів їм, як затримали сільських хлоп'ят, дав подивитися їхні документи, показав корову, прив'язану до дерева недалеко від дороги.

— Що ж ми маємо робити? — нетерпляче запитав Миколка.

— Ви візьмете лозини, поженете корову на станцію і здасте її комендантові.

— Оце й усе?

— Ні, — приєднався до розмови Колесник, — найголовніше попереду… Он бачите там, вдалині, жовті тюки?

Миколка і Вітя глянули вбік станції, де в яскравих сонячних променях золотилися, мов намальовані, кубики.

— Бачимо, — сказали вони в один голос.

— Що це, по-вашому?

— Сіно, — догадався Миколка.

— Вірно. От і треба, щоб це сіно загорілося. Бачите, скільки поблизу ешелонів? Вони напевно злетять у повітря…

— Як же це зробити? — запитав Вітя. — Підпалити сірником?

Колесник похитав головою.

— Ні, сірники для такої справи не годяться. Не встигнеш і сірника чиркнути, як тебе зразу й уколошкають. Ми тут приготували одну іграшку. — І він показав на долоні звичайну сірникову коробку. — Вона заряджена. За годину спалахне сама, і полум'я її зможе пропалити навіть покрівельне залізо.

Миколка взяв коробку і погойдав її на долоні: коробка була важка. Він подав її Віті — той боязко поторкав пальцями стерту етикетку, але в руки не взяв.

— Як вийдете на переїзд, — сказав Колесник, — один з вас — ну, хоча б ти, Вітю, — повинен сильно стьобнути корову, так, щоб вона побігла до найближчої платформи з сіном. Коли корова ткнеться мордою в сіно, ви почнете її відганяти. Один з вас заступить другого. І той має засунути коробку в сіно… Звичайно, якщо на той час не наспіє вартовий. Ризикувати не треба! — підвищив голос Колесник. — При небезпеці викиньте коробку, от і все… Зрозуміло?..

— Зрозуміло! — ствердив Миколка.

Вітя, насупившись, мовчав. Геннадій Андрійович тривожно глянув на нього:

— Ти чого, Вітю? Боїшся?..

— Я не згоден, — сказав хлопчик.

— Не згоден?

Всі подивилися на нього.

— Я можу тільки корову гнати, — пробурмотів він, не підводячи голови, — а коробку ви Миколці віддайте… У мене завжди все з рук падає.

Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув.

— Ну звичайно, Вітю, коробку понесе Миколка.