— А ви?

— Мені доведеться почекати до ночі: треба з'ясувати, хто сюди забрався.

— Хай йому біс! — вилаявся Мейєр. — Але давайте поговоримо хоч про головне. Тепер мене навантажили з усіх боків. Скільки справ у місті! А ще примушують займатися укріпрайоном.

— Не гнівіть бога, Курт!.. Значить, вам довіряють!..

— Це довір'я обходиться мені дуже дорого! Були підпільники, а тепер ще й партизани.

— Зараз усе зв'язано в один клубок, і нитки ведуть в одне місце, — зауважив Т-А-87.

— Куди?

— Туди, куди ви посилали двох.

— Але їхня доля?

— Знаю! Їх убили.

Мейєр помовчав.

— Все-таки дуже шкода, що ми поспішили розстріляти дідів, — сказав він. — Вони багато чого знали…

— Але вони знали й мене, — відповів Т-А-87. — Ні, Курт, вони все одно не сказали б вам жодного слова. Моя вам порада — задушіть партизанів голодом, тоді легше буде упоратися з підпіллям!..

Раптом обидва притихли. Нагорі почулося якесь підозріле шарудіння.

Мейєр схопився за револьвер.

— Що це?

— Щури, — посміхнувся Т-А-87. — Їх тут сила-силенна. Боюся, що до вечора вони відгризуть мені носа.

Мейєр навпомацки піднявся по східцях і несподівано спіткнувся.

— Що за чортовиння! Тут можна зламати собі ноги!..

— Обережніше!

— Стежте за моїм вікном, — сказав Мейєр, ставши на верхній сходинці, — ви скоро будете мені потрібні.

— Добре!.. — долинуло знизу. — Двері відчиняйте обережно. Подивіться, чи немає кого-небудь за порогом!..

У кромішній темряві блиснула вузенька смужка світла, що пробивалося крізь щілину. Стискуючи револьвер, Мейєр підкрався до дверей і прислухався. За ними було тихо.

Він відчинив двері. В присмерку темніли стіни і купи каміння. Мейєр напружено вдивлявся в них. Ні, не видно нікого. Він переступив поріг, все ще стискуючи револьвер. Порожньо!.. Стояв, глибоко вдихаючи свіже повітря і поступово заспокоюючись.

Сховавши револьвер в кобуру, втомленою ходою старої людини пішов до машини знайомою стежкою, відчинив дверцята кабіни і нагнувся, щоб сісти за кермо. Раптом обличчя його перекривилося від страху. Він скрикнув і відсахнувся.

В кабіні сидів Блінов і, примружившись, дивився на нього.

— Здрастуйте, пане Мейєр, — привітно сказав він. — Пробачте, що я без запрошення заліз у вашу машину. Прийшов сюди подивитися дещо і от — щаслива зустріч! Вирішив, що ви не відмовитесь мене підвезти.

— Звичайно, звичайно! — мовив Мейєр, насилу оволодівши собою. — Але у вас дивна манера лякати людей! Ви наче влаштували в машині засаду.

— Я хотів зробити вам сюрприз.

Чого це принесло сюди Блінова? Запитати Мейєр не наважився: тоді треба й самому пояснити, чому він тут. Мейєр удавав, що порається з важелем швидкостей. Коли він розвернув машину і вирулив на дорогу, Блінов сам порушив мовчання.

— Як, на вашу думку, можна тут дещо відбудувати? — запитав він. — Нам треба зберігати для армії триста тонн хліба, а він гниє в коморах, його крадуть. Варто було б хоч частину елеватора привести до порядку.

— Так, це було б непогано. — Мейєр скоса глянув на Блінова.

Той спокійно дивився вперед на дорогу, що швидко бігла під колеса машини. «Прикидається, — подумав Мейєр, — чи справді випадкова зустріч?»

— Між іншим, я теж приїхав сюди на пошуки, — нарешті вигадав він, — мені сказали, що колись тут була своя електростанція і, можливо, збереглися мотори. Я переправив би їх в укріпрайон. До речі, Ілле Іллічу, як із списками?

— Списки складено.

— Скільки чоловік?

— Близько семисот.

— Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. — Ні, ні, — уперто похитав головою Блінов. — Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…

— Що вони там у Берліні думають? — невдоволено знизав плечима Мейєр. — Забирають усіх людей, а потім нас же звинуватять!.. А як ешелон з арматурою? Вже прибув?

— Так, сьогодні вранці Шварцкопф відправив його за призначенням. Двадцять вагонів цементу і двадцять п'ять із стальними каркасами. На підході ще три.

— Хто вивантажує?

— Місцеве населення.

— Батальйон охорони вже обладнує табір, — сказав Мейєр. — Як тільки повідомлять, що можна приймати людей, зразу ж почнемо їх перекидати.

— Вирішили, яким способом?

— На машинах, — твердо сказав Мейєр. — Тільки на машинах. Операцію розраховано на два етапи.

Круто вигинаючись, дорога підходила до міста. Вартові, придивившись до машини, впізнали Мейєра і розступилися. Машина запетляла вузькими вулицями, наближаючись до центру.