Геннадій Андрійович і Федя притаїлися в кущах неподалік від шосе. По шосе раз у раз проїжджали машини, одні з них були з вантажем, інші везли солдатів, кожних п'ять-десять хвилин на мотоциклах проскакували озброєні кулеметами есесівці.

— Так, справа не легка! — мовив Геннадій Андрійович, провівши настороженим поглядом двох мотоциклістів у стальних касках.

Тільки-но вони зникли за поворотом дороги, звідти вискочила машина з солдатами.

— Доведеться, Федю, почекати ночі.

За ці кілька годин Геннадій Андрійович переконався в тому, що молодий партизан досвідчений і обережний; він звик до партизанського життя, і ліс для нього був рідною стихією. Якби Федя зараз відповідав лише сам за себе, то гітлерівці напевне недолічилися б кількох мотоциклістів, але він розумів, що головне — це виконати завдання: будь-що роздобути хліба. Він не може і не повинен ризикувати.

— Сидіти, звичайно, тут можна і до ночі, — сказав Федя, уважним поглядом розвідника озираючи дорогу, — тільки коли ж ми дістанемося до хліба? На світанку, не раніше. А там знову доведеться відсиджуватися, поки не стемніє. В село ж не зайдеш завидна. Загубимо цілу добу!..

— Що ж ти пропонуєш?

— Давайте розділимося на дві групи і перескочимо дорогу в двох місцях. Якщо одну групу помітять, вона прийме бій, а друга піде далі.

— Кинути товаришів? — нахмурився Геннадій Андрійович.

— Навіщо ж кидати? Група відійде в ліс — гітлерівці туди бояться і поткнутися — й окружним шляхом піде на з'єднання…

— Це нас не затримає?

— Можливо, затримає, а можливо, й ні, — ухильно відповів Федя.

— А як же з підводою? Її у кишеню не заховаєш. Здалека побачать!..

Федя придивився до лісу, який щільно стояв по той бік дороги. Так, підводі тут, мабуть, не пройти — вона одразу застрягне в придорожніх кущах. Треба знайти хоча б вузьку стежку. Він пригадав: метрів на двісті лівіше повинна бути просіка. Вона, правда, заросла молодими ялинками, важко буде по ній пробиратися, та все ж менше риску, ніж шукати шлях уночі. Геннадій Андрійович погодився. Вони заглибилися в ліс і незабаром знову підійшли до шосе в тому місці, де, на думку Куликова, зручно було його перейти. На протилежному боці шосе відкривалася вузька просіка.

— Дозвольте мені перескочити з однією групою тут, — сказав Федя, — а ви з другою групою переходьте біля повороту дороги. Вас буде видно тільки з одного боку. Рушимо одночасно, як закує зозуля. Ось так: — Ку-ку!.. Ку-ку!.. Ку-ку!..

— Художньо в тебе виходить, — посміхнувся Геннадій Андрійович. — Тільки ж восени зозулі мовчать… Ну, добре, домовилися. Забирай підводу і ще п'ять чоловік, решта піде зі мною. Зустрічаємося он там, в глибині просіки.

— Я й хлоп'ят візьму з собою.

— Бери, тільки дивися за ними, бережи їх, — сказав Геннадій Андрійович.

Групи розійшлися. Федя зупинив своїх людей в кущах і наказав замаскуватися, особливо старанно прикривши гіллям підводу.

Як навмисне, по шосе рушила безкінечна колона автомашин з ящиками мін і снарядів. Федя нарахував сорок сім машин і збився з ліку. Немає сумніву, десь готувалася операція. За машинами пройшли танки…

Федя до болю в очах вдивлявся у кожну цятку на чорному шосе, що, мов змія, звивалося по горбах. На кілька хвилин воно звільнилося. Здавалося, саме час діяти. Але Федя ще трохи почекав, і ця обережність врятувала загін від серйозної небезпеки.

Раптом з-за великого каменя, що лежав метрів за триста від того місця, де притаївся Федя, підвівся мотоцикліст-есесівець. Він потягнувся, розім'явся, потім зник на хвилину в кущах і з'явився знову, ведучи мотоцикл з припасованим спереду кулеметом. Услід за ним з кущів вийшли ще троє мотоциклістів. Очевидно, вони влаштували тут невеликий перепочинок. Усі четверо вивели свої машини на дорогу, довго про щось говорили, збуджено розмахуючи руками, потім попрощалися і по двоє роз'їхалися в різні боки. Коли скрекотіння мотоциклетних моторів замовкло вдалині, Федя виповз на узбіччя, щоб уважніше оглянути дорогу. Пірнаючи з підйому на підйом, там віддалялися дві темні цятки. Нарешті мотоциклісти зникли.

Федя глянув на низькі клочкуваті хмари, що повільно повзли над лісом. Вони закрили сонце, і від цього якось одразу померкли барви. Тільки що, здавалося, літо ще жило, і зненацька упала глибока осінь. Так буває і з людиною: вона уперто бореться із старістю, і раптом одного ранку їй стає ясно, що ця боротьба безнадійна.

Федя був надто молодим для того, щоб уявити собі, що й у нього колись посивіє волосся, але й він, дивлячись на похилені гілки, на зморщене листя, вдивляючись у безрадісну сіру далину просіки з зеленими плямами ялин, відчув щось тривожне, тужливе…