Минулого тижня Колесник ходив на явку з Борзовим. Микита Кузьмич повідомив, що Блінов зберігає в себе важливі папери, які стосуються укріпрайону. Мейєр дав їх йому для того, щоб бургомістр міг відповідним чином розподілити робочу силу. Та й взагалі, як відомо, Блінов користується цілковитим довір'ям гестапо.

Микита Кузьмич на власні очі бачив, як бургомістр сховав карту в ковану скриню, що стоїть у нього в кабінеті. От якби пощастило її зламати! Досить тільки сфотографувати документ.

Але Борзов не знав, яким чином відчинити цю кляту скриню. Ніхто, крім самого бургомістра, не має до неї доступу. Блінов упевнений, що секрет замка розгадати неможливо, ї навіть відмовився від спеціальної охорони.

У цієї дивної скрині, розповідав Микита Кузьмич, немає навіть щілини для ключа, а стальні стінки такі товсті, що їх не розплавити автогеном.

Залишається одне — розвідати сам укріпрайон. Встановити, де будуються доти, і нанести їхнє розташування на карту.

Але як туди проникнути? Там, де йдуть роботи, кожна людина на обліку. Стороннього одразу ж затримають. Якщо не розстріляють, то примусять працювати, а втекти звідти майже неможливо.

На світанні Колесник зайшов до Дудникова, розбудив його, присів на тапчан в кутку землянки і мерзлякувато простягнув руки до грубки, в якій дотлівав жар.

— Чого блукаєш? — запитав Дудников, запалюючи цигарку.

— Не спиться…

Помовчали. Дудников дивився на маленьке віконце під стелею, складене з кількох шматочків скла, на промені сонця, що вставало з-за лісу. В місті до війни йому рідко доводилося бачити схід сонця. А тепер він уже звик до цього, але часом все ж милувався сяйвом нового дня.

Колесник зненацька схопивсь, ударився головою об сволок і від цього ще більше розлютився.

— Невже ми нічого не придумаємо? — крикнув він. — Не може бути! Не може бути! Треба знайти якийсь вихід! Ми мусимо туди проникнути! Я б сам пішов, але з моїм зростом туди не потикайся — за кілометр побачать…

Дудников палив і мовчки спостерігав Колесника. В дитинстві він був, мабуть, таким, як Миколка Охотников, — хоробрим, кмітливим хлопчиною. Виріс — дядько ого-го! П'ять пудів залюбки виважує. А от збереглася в ньому якась дитяча безпосередність.

Раптом Дудникову згадалась учорашня розмова з Миколкою Охотниковим. Розповівши, як він побачив батька в машині, хлопчик почав просити, щоб йому дозволили піти туди, куди повезли полонених. Звичайно, Дудников відмовив. «Ні, ні, дурниці, — подумав він. — Це неможливо».

Але пізніше, проходячи повз конов'язь, він побачив Миколку, який гаряче переконував у чомусь Колесника. Хлопець розмахував скреблом, показував кудись убік, а Колесник, трохи згорбившись, слухав уважно і похмуро.

Помітивши Дудникова, Миколка зніяковів і одвернувся до коня, який стояв і жував листя.

— Дудников, підійди-но сюди!.. — гукнув Колесник і помахав рукою. — Ти чуєш, про що він просить?

— Вже чув і заперечую!.. — відповів Дудников.

Миколка різко обернувся, в його очах блиснули сльози:

— І ви недобре чините… Дуже недобре!.. Я хоч подивився б, що вони з батьком робитимуть!..

— А куди б ти сам пішов, цікаво знати? — розсердився Дудников. — Дурниці!

— Не сам, а з Вітею, — заперечив Миколка. — І нічого з нами не станеться. Я тут усі місця виходив. Ми з батьком багато бродили. Рибу ловили разом…

Колесник глянув на Дудникова.

— Ну добре, чисть коня, — сказав він Миколці, — а я подумаю… Ходімо, Дудников.

Коли вони відійшли далеченько і Миколка вже не міг їх почути, Колесник похитав головою:

— Боюся, втече хлопець. Видно, дуже любить батька!..

Дудников зітхнув:

— Та-ак… Це можливо…

Вони зачинилися в землянці і довго обмірковували запропонований Колесником план, намагаючись передбачити можливі труднощі.

Вже зовсім смеркло, коли Колесник виглянув із землянки і наказав партизанові, який проходив поблизу, прислати до нього Миколку і Вітю.

Хлопці прибігли. Колесник запросив їх сісти і присунув на край стола відкриту банку згущеного молока — єдині ласощі, які йому пощастило дістати.

Миколка скромно відмовився, а Віктор присів на табуретку далі від стола, хоч із солодощів він понад усе любив саме згущене молоко.

Вмостившись, хлопці притихли. Колесник сказав:

— От що, хлоп'ята! Ми покликали вас сюди, щоб поговорити з вами. Навіть не поговорити, а разом подумати… Справа, яку ми хочемо доручити вам, серйозна. Скажи, Миколко, якщо підеш звідси кілометрів за тридцять, не заблудишся?