— Ні. Хоч зав'яжіть очі!

Колесник усміхнувся.

— А завдання таке… Вам треба якнайближче підібратися до тих місць, де перебувають полонені. З'ясувати, який це район. Здалеку подивитися, чи дуже його охороняють. Зрозуміло?

— А як же батько? — запитав Миколка, і його бліде обличчя вкрилося рум'янцем. — Виходить, я його не побачу?

Дудников похитав головою:

— Ні, тобі це не вдасться. І давайте, хлопці, домовимося: якщо туди, де розміщені полонені, наближатися небезпечно, зразу ж повертайтеся назад. Не рискуйте!

— Підете з клуночками, — вів далі Колесник. — Якщо затримають — кажіть, що йдете до родичів у Білгород. І довідки вам дамо по всій формі, ніхто не підкопається. — Він підвівся. — Ну от, поки що все. А зараз ідіть спати. Такі справи з ходу не роблять. Треба все добре обдумати.

Хлопці пішли, але майже цілу ніч від хвилювання не могли заснути. Вони поклялися один одному бути разом до останнього і виручати, якщо хтось з них потрапить у біду.

Біля Віті стояла банка із згущеним молоком — подарунок Колесника, який догадався, що хлопець любить солодке. Але банка так і залишилася повною…

Спочатку Олексій Охотников вирішив, що їх везуть у місто, до рову, на розстріл. Так було з полоненими сусідніх бараків. Це у гітлерівців називалося «очисною» операцією.

Але машини, проминувши околицю міста, швидко помчали степовими дорогами.

Отже, смерть поки що пройшла стороною. Куди ж їх везуть? Притулившись один до одного, полонені тихо перемовлялися, висловлюючи різні припущення.

Їх усіх підняли рано-вранці, по тривозі. Біля бараків уже стояли напоготові великі машини. Не минуло й чверті години, як у таборі не залишилося ні душі.

Справа, тісно притулившись до плеча Олексія, тремтів від холоду Єременко. Він ще не поправився після контузії. Важкі роботи зовсім виснажили його. В першому ряду сидів Юренєв. Він, прижмурившись, дивився на широкі поля і про щось напружено думав. У його темних очах горів похмурий вогник.

У Олексія склалися з ним дивні взаємини. Юренєв, здавалося, прагнув дружби і в той же час іноді ставав замкнутим і відлюдькуватим. Кілька разів він ні з того ні з сього заводив з Олексієм розмову про втечу.

Олексій нерідко жартував:

— Артистична натура!.. Ніжна душа… Ось коли-небудь гратимеш ув'язненого, нічого не доведеться вигадувати: все сам пережив!..

Юренєв зітхав і відмовчувався.

І все ж їх багато що єднало: спільні злигодні, мулькі нари, на яких вони лежали поряд, спогади про минуле, про знайомих…

Курт Мейєр ніби забув про існування Юренєва. В цьому був його таємний задум, хитра тактика: він давав своєму агенту можливість обжитися серед ув'язнених, заслужити їхнє довір'я. Якби Юренєв почав діяти одразу, його могли б швидко викрити. Мейєр вів свою гру ©бережно, а в Юренєві, який поділяв усі злигодні ув'язнених, закипала злість. До нього ставляться, як до нікчемного собаки, зробили дрібним шпигуном, а майбутнє не обіцяє йому нічого радісного…

«Добре, що тут ніхто про мене не знає. Якщо Мейєр мене забуде, то для всіх інших, з ким я тут бідую, я залишуся чесною людиною»… — так думав Юренєв у хвилини відчаю, який все частіше й частіше находив на нього.

Але одразу ж він починав звинувачувати себе в слабості. Ні, він не повинен, не має права відступати од своєї мети. Треба вирватися звідси будь-що. Ось тоді він і замикався в собі, озлоблений, озвірілий, ладен на все.

Минав час, а йому не щастило розвідати нічого значного, щоб донести Мейєру. Він вирішив підбити групу полонених на втечу, а потім виказати їх. Але табір посилено охороняли, і всі розуміли, що втеча зараз приречена на невдачу.

Тепер, сидячи в машині, Юренєв розмірковував, чи пощастить йому на новому місці. Різні люди оточували його. Одні були зломлені нещастями, виснажені ранами, голодом, важкою працею; інші трималися стійко, незважаючи ні на що. До таких належав і Олексій Охотников. Він не скаржився, а коли бувало особливо тяжко, тільки міцніше зціплював зуби. Юренєв його ненавидів, йому здавалося — Охотников щось підозрює. І щоб не мучитися, він твердо вирішив при першій же нагоді знищити Олексія.

Покрутившись польовими дорогами, машини опівдні прибули в село, назви якого ніхто не знав, а запитати не було в кого: в селі не залишилося жодного місцевого жителя. Та Олексій, який добре знав ці місця, прикинув, що звідси недалеко до Обояні.

Злізши з машини, він швидко озирнувся. До їхнього приїзду вже приготувалися. Навколо села в два ряди тяглися дротяні загорожі. На кожному розі стояли вишки з вартою. Тут було не краще, ніж у місті.

Полонених розвели по хатах і видали їм по шматку хліба. Це був харч за цілий день.

Олексій тулився ближче до Єременка. Не можна було лишати його без підтримки.

До Єременка люди ставилися з мимовільною симпатією. На вигляд йому було років під п'ятдесят. Невисокий, худорлявий, з простим селянським обличчям, він говорив повагом, і його світлі, побляклі очі завжди були спокійні.