Солдат поправив на грудях автомат.

— Дер брот? Варум?

Невідомо, скільки часу тривала б ця розмова, але в цю мить солдат раптом схопився за голову, заверещав і, пробігши кілька кроків, важко повалився на перила.

Вітя притьмом кинувся на міст. Попереду вже біг Миколка. Швидше!.. Тільки б дістатися до того берега!..

Але крик солдата, очевидно, привернув увагу патруля. Хтось уже біг слідом за хлопцями, гупаючи по дерев'яному настилу важкими чобітьми. Вдарила автоматна черга.

Зовсім близько чорніли кущі. Миколка метнувся в них і враз почув ззаду Вітин стогін. Він хутко повернувся. Вітя лежав на стежці і плакав.

— Що з тобою?

— Мене поранено…

— Куди?

— В руку…

Миколка схопив Вітю за плечі:

— Ну, Вітю, встань!.. Відбіжімо далі!.. Я тебе перев'яжу!

Вітя насилу підвівся, і Миколка повів його навпростець кущами, які боляче шмагали голими гілками. Солдати стріляли навмання, та не наважилися відійти від дороги. Нарешті переслідувачі відстали.

Вибравшись на темне поле, хлопці зупинилися, змучені до краю. Вітя без сил упав на землю.

— Де, де рана?.. — допитувався Миколка.

— Ось тут!

Куля пробила ліву руку вище ліктя, рукав наскрізь просякнув кров'ю.

— Потерпи, я перев'яжу!

Миколка зняв із себе сорочку, розпанахав її на стрічки, а потім, засукавши рукав на Вітиній руці, туго перев'язав її.

— Тепер можеш іти?

— Можу, — озвався Вітя.

— Іди, іди, Вітю. Я дуже тебе прошу!..

Свій хліб Вітя десь випустив, але, на щастя, у Миколки збереглося півбуханки; він відламав од неї невеликий шматок і примусив Вітю з'їсти.

Вони знову йшли цілу ніч, час від часу зупиняючись, щоб Вітя міг зібратися з силами. Світанок застав їх недалеко від Стрижевців.

Хлопці одразу впізнали село по високій силосній башті. День вони перебули, у старій каменоломні. Вітю дуже мучила рана, і Миколка боявся, щоб у нього не почалося зараження крові. Коли ж увечері вони дісталися до лісу, Вітя зовсім знесилів. Він притулився до дерева і довго стояв, глибоко й важко дихаючи.

Тепер Миколка ніс його на спині. Пронесе трохи, зупиниться, посидить поруч, потім підставляє спину, Вітя здоровою рукою обніме його за шию, а Миколка підхопить за ноги і несе, несе!..

До табору вони добилися обідньої пори наступного дня.

Дозорці, побачивши їх здалеку, спочатку не зрозуміли, що за дивна істота з двома головами, похитуючись, повільно бреде стежкою. А коли роздивилися, ахнули і побігли назустріч.

Вітю одразу ж віднесли в лазарет.

А Миколка, долаючи втому, рушив до Колесника. Він зайшов у землянку в той момент, коли Колесник щось пояснював начальникові штабу, водячи олівцем по карті. Побачивши Миколку, вони обидва замовкли. Звичні до всього — і до страждань, і до горя, — вони знали ціну справжньої мужності; і по тому, як він зайшов, ледве тягнучи ноги, по байдужому, втомленому руху, яким він кинув на табуретку безформений шматок черствого хліба, по змученому, вже не дитячому обличчю зрозуміли все.

Присівши в кутку, Миколка довго розшнуровував черевик закляклими пальцями, а Колесник мовчки стежив за його втомленими рухами.

Нарешті Миколка скинув черевик і витрусив устілку. Разом з нею випав папірець, який він підняв і бережно розгладив.

— Ось, батько прислав, — сказав він.

Колесник довго і зосереджено розглядав план, йому, людині військовій, були зрозумілі ці позначки, розкидані, на перший погляд, безладно. Доти, мінні поля, надовбні; назви сіл точно вказують їхнє розташування.

Звичайно, це лише частина укріпрайону і, можливо, не дуже велика. Але й те, що пощастило зробити, — подвиг.

Проте війна є війна, і нікому не дозволено порушувати накази. Колеснику кортить обняти Миколку, але він стримує почуття. Насамперед треба сказати суворі слова, які заслужив цей хлопець.

— Де ж ти пропадав? — запитав Колесник, відкладаючи папірець з таким виглядом, наче він не являв для нього ніякого інтересу. — Ходив у табір?

— Ходили! — похмуро відповів Миколка.

— А хто дозволив? Що було наказано?.. Тебе історія із старостою нічого не навчила!.. Де Віктор?