Залишалося одне: спробувати тікати, хоч момент для цього був не дуже сприятливий. Найважче — одірватися від табору…

Якось темним осіннім вечором група ув'язнених поверталася з роботи. Навмисно затрималися, щоб стемніло. Всі знали, що в табір вони вже не повернуться. Не зміг піти з ними тільки Єременко. Він розумів, що йому не вистачить сили, і зранку не вийшов на роботу.

В запасі у в'язнів концтабору було години три. За цей час їх, можливо, не спохватяться. Вирішили, поки є сили, триматися гурту. Всього втекло двадцять семеро. На всіх — два автомати, що належали поліцаям. Кілька з великими труднощами заощаджених буханок хліба лежали у речовому мішку за спиною Кравцова.

Важко довелося, що й казати! З двадцяти семи дійшли тільки десять. Решта загинули або були схоплені під час організованого Мейєром переслідування. По всіх дорогах на мотоциклах роз'їжджали патрулі. В селах поліцаї затримували кожну нову людину, а втікачам треба ж було діставати харч.

В душі Охотников побоювався, що Петро і Василь Дмитрович завагаються, злякаються, зрадять. Але Василь Дмитрович загинув другого ж дня під час перестрілки, коли їх недалеко від шосейної дороги виявив патруль. Петро ж після цього дуже змінився. Він як тільки міг старався загладити свою провину. Кілька разів утікачів виручала його німецька форма. Якось він зупинив на дорозі машину з продовольством і випросив у шофера кілька коробок консервів. Нападати на машину було ризиковано: в кузові сиділо п'ять озброєних солдатів.

Не раз групу обстрілювали з засідок. Падали вбиті. А ті, хто лишався живий, ішли ночами, сторонячись доріг, несучи на собі поранених.

Востаннє есесівці наздогнали втікачів, коли ті вже наближалися до лісу, де на них чекали партизани. Тоді Олексій Охотников з товаришем вирішили прикрити собою відхід групи.

— Я вже думав, що смерті мен не минути, — сказав батько і зітхнув.

Батько й син довго розмовляли у маленькій землянці в глибині лісу. Але про те, що довелося пережити йому самому, Миколка розповів батькові лише тоді, коли той зовсім одужав і став одним з помічників Колесника…

Рано-вранці 23 червня 1942 року по одній з воєнних доріг на захід від Воронежа від сіренької, непримітної хатки, що стояла в тіні закурених верб, рушила вантажна машина. Мало хто знав, що тут, у цьому приземкуватому будиночку на три вікна, містилася польова каса Держбанку. Звичайно вона перебувала поблизу шабу дивізії. Але кілька днів тому за вказівкою командування її, в числі інших тилових установ, перемістили далі від лінії фронту. В кузові машини під сірим брезентом стояла велика залізна скриня, наглухо зачинена і запечатана. Видно, чимало колись потрудився над цією скринею хитромудрий майстер. Для міцності він обкував її залізними штабами, а для краси зверху донизу всіяв узорчатими бляхами і мідними заклепками найрізноманітнішої форми. Ніяка пожежа не могла б розплавити товсті стінки скрині, жоден навіть досвідчений зломщик не зміг би відімкнути її замок.

Правду кажучи, скрині цій значно більше пристало б стояти десь у затишному кутку поміщицької садиби чи купецького дому або навіть просто комісійного магазину, де її примітив би пристрасний погляд завзятого любителя старовини.

У похідній канцелярії управління дивізії вона була якось не на місці. Але сталося так, що старий грошовий ящик, який багато років стояв у штабі дивізії і служив вірою й правдою, місяців три тому раптом перестав відчинятися, і його довелося зламати.

Проте начфін штабу дивізії капітан інтендантської служби Соколов був не з тих, що розгублюються від таких дрібниць.

Він навідався до начальника тилу своєї дивізії, побував у сусідів, і за два дні на місці старого, такого звичайного на вигляд грошового ящика вже стояла ця узорчата кована скриня з хитромудрим замком і таким товстим дном, що їй могла б позаздрити найкраща з сучасних вогнетривких шаф.

Оскільки нова скриня була дуже важка, то її рідко коли знімали з машини. За останні тижні штаб часто міняв місцеперебування, і капітан Соколов, щоб уникнути зайвих турбот, вважав за краще всю свою похідну бухгалтерію тримати на колесах.

Під брезентовим верхом його полуторки по розмолотому гусеницями асфальту і горбатих коліях польових доріг кочували перев'язані навхрест грубою тасьмою товсті папки з відомостями і грошовими документами, похідний складаний стіл і такі ж стільці з тонкими фанерними спинками — предмет особливої гордості Соколова. «Ось помилуйтеся, — казав він, — складеш — і хоч у портфелі носи!»

Особисті речі начфіна зберігалися в чорному, трохи потертому, але дуже місткому чемодані.

В дорозі все це господарство охороняли два автоматники, і, треба віддати належне Соколову, охорона в нього була бездоганна.

Автоматники однаково ретельно оберігали і скриню з грішми, і папки з документами, і, здавалося, навіть складаний стілець, на якому завжди сидів їх начальник, коли видавав зарплатню військовослужбовцям.

Можливо, Соколов трохи більше, ніж слід, любив похвалитися зразковим порядком свого, як він казав, «бойового підрозділу», та все ж було приємно зустріти десь на дорозі цю невелику, акуратну машину і її господаря, туго підперезаного, в шинелі, що здавалася тіснуватою на його міцній, з рівними плечима постаті. Він сидів завжди поруч з шофером, відкинувшись на спинку сидіння і виставивши вперед густу каштанову бороду (товариші називали її «партизанською», і, здається, Соколову це було приємно). В кузові, виглядаючи з-під тенту, попихкували цигарками автоматники.