Рівно о шостій нуль-нуль ударив перший залп з десятків гармат.

Події розвивалися навальніше, ніж сподівався сам Ястребов. Добре пристріляна артилерія в перші ж хвилини подавила вогневі точки ворога, зруйнувала бліндажі і укриття, в яких ховалися мінометники, порушила систему зв'язку між ворожими підрозділами. Гітлерівці, захоплені зненацька, намагалися відстрілюватись, але інтенсивний вогонь дивізійної, армійської і фронтової артилерії не давав їм підвести голову. З'явилися «іли» і «петлякови», на ворога полетіли бомби. А коли «катюші», замасковані в шелюгах, подали і свій голос, передній край оборони противника замовк остаточно.

Мінери швидко зробили свою справу, і перші танки, ламаючи гусеницями лід, вдерлися на правий берег і поповзли вгору, здіймаючи снігові вихори і залишаючи за собою широку колію, якою одразу ж рушила піхота.

Через півгодини солдати вже вели бій у глибині оборони противника. Вони тіснили його все далі від берега, і гітлерівці стали безладно відступати по шосе в напрямку міста О., де перебував їх штаб і де вони сподівалися зачепитись.

Але в цей час один з танкових батальйонів, зробивши обхідний маневр, проник у тил відступаючих німецьких частин. Відчувши небезпеку повного оточення, німці змінили напрямок і, не дійшовши двадцяти кілометрів до міста О., круто повернули на захід, сподіваючись уникнути дальшого переслідування.

Гітлерівці відступали просто по засніженому полю, кидаючи все, що не може взяти з собою людина. На шосе стояли підбиті автобуси, гармати, міномети, купами валялися снаряди у футлярах, плетених з рисової соломи.

Ворожі штаби, розташовані у місті О., охопила паніка. Чемодани летіли в машини, їхні власники майже на ходу вскакували слідом за ними і мчали вперед по шосе, поки ще можна було проїхати. Частини, залишені для прикриття відступаючих військ, швидко займали позиції вздовж північно-східної околиці міста. Але солдати вже були деморалізовані повідомленнями про прорив фронту і думали не стільки про оборону, скільки про власне життя.

О десятій годині ранку на підступах до міста з'явилися перші радянські танки і почався запеклий бій на коротких дистанціях.

Полковник Ястребов розташував свій командний пункт в густому чагарнику, на схилі горба, звідки добре було видно і поле бою, і околиці міста.

Поруч з ним на командному пункті перебували Морозов і Громов. Вони спостерігали в стереотруби, як танки, шматуючи гусеницями дротяні загородження, «прасували» ворожі окопи, як наша піхота під прикриттям танків підбиралася все ближче й ближче до міста. За останні кілька годин Ястребов помітив у голови міськради нові риси, йому сподобалося, що Морозов і тут, під артилерійським вогнем, залишається так само незворушно спокійним, як і в жарко натопленому бліндажі під трьома накатами товстих колод.

А в цей час Морозов крізь бінокль пильно вдивлявся в далекі будинки, башти, руїни висадженого в повітря залізничного мосту. Наближався час, коли вони з Громовим ввійдуть у місто, де на них чекає велика і важка робота. Він думав про те, як нагодувати, одягнути, забезпечити дровами всіх цих людей, котрі чекають їх у місті і котрі стільки витерпіли за цей час. Бо що там не кажи, дивізія Ястребова зробить свою справу і рушить далі, а вони залишаться…

Рівно о другій годині дня, або, кажучи мовою воєнного зведення, о чотирнадцятій нуль-нуль, місто було повністю визволене. На околиці затихли останні постріли, і полковник Ястребов, розташувавшись у невеликому, майже не ушкодженому особняку на центральній вулиці, доповідав телефоном командуючому армією, що наказ дивізія виконала: місто визволено.

Досить було побіжного погляду, щоб побачити, якої величезної шкоди завдали гітлерівці місту. Найкращі будинки вони знищили —. висадили в повітря або спалили. Біла будівля міського театру, колись яскраво освітлена вечорами, чорніла впадинами вікон, за якими виднілися купи обгорілої цегли і химерно покручених залізних балок; великий, на два прольоти, залізничний міст, підірваний в центрі вибухівкою, впав у річку, і здалеку здавалося, що дві величезні тварини з круглими слоновими спинами, спершись на кам'яні стояки задніми ногами і опустивши передні у воду, п'ють і ніяк не можуть напитися. На горбі за містом височіли темні обриси зруйнованого елеватора, схожого на старовинну фортецю після жорстокого штурму. Лежали в руїнах і будинок вокзалу, і червона цегляна водокачка, і електростанція.

Важкою втратою для міста було також зникнення найкращих картин з музею.

Коли Морозов дізнався, що до вчорашнього дня картини ще були на місці, він крякнув від досади, і обличчя його потемніло.

— Подумати тільки — перед самим носом вивезли, мерзотники!.. — пробурчав він.

Громов і в ці важкі хвилини залишався жвавим, рухливим.

Відтоді, як вони з Морозовим опинилися на вулицях міста, їх весь час оточували люди — всім хотілося знати, що відбувається в Москві, в країні, на фронтах… Громов ледве встигав відповідати на запитання, потискувати руки, втішати, заспокоювати і в свою чергу розпитувати без кінця, йому хотілося знати все, що стосувалося міста, — як тут жили люди, що зруйнували гітлерівці і що не встигли зруйнувати; чи збереглися найбільші підприємства міста — завод сільськогосподарських машин, текстильна фабрика і вагоноремонтні майстерні. І хоч все вже було відомо, і на душі лежав смуток, йому хотілося швидше сісти в машину, щоб на власні очі побачити, яке становище в місті, зрозуміти, з чого починати відбудову.

Було вирішено, що вони оглянуть місто разом із Стременним, а він все ще не з'являвся. Він мав розмістити своє штабне господарство, встановити зв'язок з командуванням армії, з сусідами і своїми полками, дати вказівки про охорону міста, призначити коменданта…

Нарешті, коли Морозов запропонував уже зайти в будинок і погрітися, Стременний вийшов на вулицю, застібаючи на ходу кожушок…

Стременний сидів поруч із шофером, важко спершись ліктями на коліна і подавшись уперед. Він уважно вдивлявся в знайомі з дитинства будинки, в дерев'яні паркани, в дерева міського скверу, що височіли над низькою чавунною огорожею з піками, схожими на гарпуни, і важким орнаментом з лаврового листя. За старовинною легендою, цю огорожу було відлито ще за Катерини II на уральських демидівських заводах.