І ще, але то вже десь далеко по опівночі, коли втихала на якийсь час стрілянина, приносили нам із поштового подвір'я, що межувало з будинком семінарії, трохи теплої кави, яка тхнула чомусь нафтою, а на смак скидалася на вивар з бурачиння… Тоді то Березюк підносив з якоюсь дивною повагою своє горня до уст і, попиваючи ту каву, звертався до мене:

– Пий, Івасику, пий! Це божеський трунок, що кріпить сили і підбадьорює духа! Це нічого, що вона трохи пахне! Нам на італійському фронті ще не таке давали! Раз тямлю, на цісарські ім'янини дістали ми кінський ґуляш з підливою, що ще більше тхнула, та зате делікатніше, бо заносило її бензиною!..

Якась усмішка з'явилася на мент на його лиці, немов підтверджуючи теорію про зв'язок між добрим настроєм людини і повнотою її шлунку, але зникла в тій хвилині, коли Березюк відклав своє порожнє горня у куток… Знову мовчки підійшов до скорострілу, попробував замок і знову почав вдивлятися своїми задумливими очима у темінь ночі. А вчора, то й про свій талісман розказував мені!

Це тоді, коли «запашна» кава на мент розвіяла його задуму, й погідний настрій так і прояснював його лице. Став говорити, як ніколи жваво, що дивно контрастувало з його звичною мовчанкою. Віднайшов ще десь у закамарках своїх кишень доволі великий недокурок і запалив його, прикриваючись полою плаща:

– Може, й не повіриш мені, може, й засумніваєшся у правдивости тієї пригоди, про яку розкажу тобі, а проте це правда, я маю талісман, що хоронить мене на кожному кроці і, як бачиш, оберіг мене досі, хоч усяке доводилося переживати. Було це в самих початках війни, у серпні, чи вересні чотирнадцятого року. Я служив у віденському стрілецькому полку між самими німцями. Гіркі були оті перші тижні моєї воєнної служби. Коли ти не знаєш німецької молоді, не знаєш їхнього духа, їх способу думання, звичок, то й уявити собі не зможеш моїх переживань. Мене незавидна іронія долі кинула в саме кубло вояцького життя, яке творила сотня мого стрілецького полку. А мусиш мати на увазі, що за мною не було того досвіду, який дала війна, де кожний крок ніс за собою смерть, де кожна хвилина навчала, ах, як гірко навчала, що тільки той буде горою, хто подужає противника, байдуже чим – п'ястуком, проворністю, чи підступом…

За мною був тільки шум подільських ланів і мелодія тужливих співанок, і те з покоління в покоління передаване: «Вчися, сину, то станеш паном, инакше підеш до шевця», і трохи скупих відомостей про «ablativus absulutus» та Горацієві трохеї… Ну, й ще туга за широкими полями, що виростили мене, за ясними очами нені, що плакала, коли я прощався, відходячи на війну. А душа в мене була цивільна!.. Я з нехіттю прислухався до суперечок про те, що у Фріца біцепс твердіший, ніж у Фреді, або, що цей калібер револьвера кращий за той… З якою огидою брав я вперше до рук кріса! Авжеж, цивільна душа була в мене, та не тільки в мене, в усього нашого покоління, вихованого батьками, для яких «мала птиця, а великі гроші» та «гній – душа господарства»* насонною лектурою були, а мандат до віденського райхстаґу кошмарною візією сон із вій проганяли… Очима поколінь, які, затуливши всі вікна фіранками, щоб, борони Боже, хто не почув, поспівували собі під периною: «вже більше літ двісті як козак в неволі»*, з тугою дожидали тієї хвилини, коли то «загальнолюдське братерське єднання визволить всіх трудящих синів бідної, заплаканої неньки з кігтів всіх її воріженьків», такими очима дивився я на світ…

І тепер дивно мені, що мої очі не вбачали цього бурхливого, кипучого життя, що плило довкола мене й розливалося через край, а яке ніяк не хотіло втиснутися в рамки вселюдського братерства і єднання!.. І тому-то спочатку так гірко довелося моїй цивільній душі зжитися з душами моїх товаришів, німчиків, тому так різко вражали тони їхніх пісень, що летіли над нами, коли ми маршували віденськими вулицями. Я йшов, не йшов, а снувався, а в душі моїй дзвенів плач моєї нені, в якому губилося все, і ці бадьорі вояцькі пісні й рівний стукіт підкованих чобіт, і незчисленні оклики «гайль» вуличної юрби на пішоходах. Чимсь таким чудацьким, незрозумілим було оте «гайль», що бурею зривалося, як довга й широка була вулиця, якою ми проходили, такими чужими, далекими мені були розсміяні лиця й очі, що придивлялися до машеруючих жовнірів. Я не дійшов ще тоді до розуміння, що ті довгі, сині, жовнірські шеренги, які колихалися, вибиваючи цілу симфонію ходи о вуличне каміння, – це їхні гордощі, кров від їх крови, кість від їх кости – тієї вулиці, тих лиць розсміяних, тієї товпи безіменної…

Не розумів я ще тоді й того тремтіння голосу, яким віденська перекупка вимовляла «Унзер Кайзер»… Так, бо він справді був їхній, виріс між ними і з ними, втішався їх радощами, сумував їх смутками. А я ж був сином народу, в якого не було «нашого» кайзера, ні наших синіх шеренг з піснями і стукотом чобіт о вуличне каміння…

І от одного разу вертався курінь з вправ. Помучені, голодні, вкриті порохом і потом, що струйками спливав по наших лицях, ішли ми віденськими вулицями. Було полудне. Осіннє сонце добре пражило ще своїм промінням, збільшуючи вагу мого наплечника, кріса й набійниць, а ноги із щораз то більшою напругою силкувалися вдержати крок.

На одному з перехресть ми спинилися, бо дорогу заступила вантажівка, що не могла рушити з місця. Залунали рясні оклики «гайль» і «ґрісс Ґонт», замаяли хустинки у повітрі, падали квіти на жовнярські шеренги, якийсь товстий німчик підбіг і почав роздавати папіроски, а там якась Ґретхен чи Ліцці чоколядою вгощала вояків.

Я стояв і, втомлений довгим маршем, задумливо дивився проти себе. Нараз мене огорнуло якесь нез'ясоване почування, що чийсь зір пронизує мене, хтось вдивляється в мене. Я підвів очі й побачив на краю пішохода якусь паню в чорному. На мент наші погляди стрінулися й на мент моя свідомість почала, немов розвіватися, зникало десь оте почування дійсности, де я і що зі мною. Якийсь неясний проблиск думки майнув у мозку, що я десь – де, не знаю – бачив ті очі…

Ах, так… Бачив і сльози в них – так – це ж очі моєї нені, заплакані очі, що дивилися довго мені вслід, коли я, розпрощавшись із нею, відходив у світ…

Немов крізь млу, що, окутала все довкола, достеріг я, що та пані підійшла до мене, щось втиснула мені в руку зі словами: «Ґот шіце зі, майн кінд, нур бегальтен зі дас іммер – геген зі – іммер», повернулася до пішоходу й зникла серед товпи. Хвилина, одна чи дві, проминула, а я стояв, не здаючи собі справи з того, що сталося. Врешті ми рушили, я пішов, стискаючи в руках дарунок незнайомки в чорному, й довго не важився глянути на нього.