– Стежа! – сказав. – А ви, хлопці, щоб нам обом добре йшлося, пустіть одну ленту там долі Коперника. А відтак відпочиньте якийсь час, щоб ми змогли пробратися. Хіба був би наступ з цього боку, тоді не вважайте на нас. Здорові будьте!

– Приказ, пане четар! Саме перед хвилиною був тут пан командант і сказав те саме зробити.

І, висунувши дещо скоростріл, пустили одну ленту долі Коперника, а кулі з гуркотом розсипались по вулиці, домах, шибках й падали, дзикотячи на каміння.

Ми вискочили з брами і, притискаючись щомога до муру поштового будинку, побігли вперед. Не добігаючи рогу, де вулиця Словацького розділяла нас від дальшої дороги, і де лежали на землі та звисали над головою пірвані трамваєві дроти та ціла гуща навмисне перетятих телефонних дротів, що дуже утруднювало перехід на другий бік, почули ми тріскіт вибухаючої гранати. Каміння, порох, кусники дротів, дим, усе те стовпом знялося посередині вулиці на перехресті, саме там, куди ми мали переходити.

– Це з другого вікна направо! – кликнув Березюк, притулившись за вистаючий наріжник, що хоронив нас від прискаючих на всі сторони відламків.

Та в тому моменті почули ми знайомий тріск. Це наш скоростріл озвався, засипаючи протилежні кам'яниці градом куль. Прочищав нам дорогу! Видно було, що ворог на хвилину притих, бо в наш бік не падало нічого.

– Тепер! – кликнув Березюк до мене і скочив уперед, виминаючи зручно дроти, шини, побите скло і в тому ж менті біг уже лівим боком Коперника, в напрямі міста, тулячись до мурів кам'яниць, щохвилини обертаючись і киваючи на мене рукою.

А мене огорнув жах. Піднявши догори чомусь, сам не знаю чому, правою рукою гранату, я почав іти вперед. Якось так повільно снувались мої ноги, такими важкими видавались мені, коли я підносив їх, щоб переступити дроти, наче б хто олова почепив до них. Жах огорнув мене й на момент уся моя свідомість немов розвіялась кудись, а очі зайшли млою. Хвилинку малу, що вічністю мені видавалася, позабув я – де я, куди йду й пощо… Ще момент – я розкрив очі й почув понад собою свист, і десь далеко поза мною роздався гук. Це вибухла, мабуть, кинена згори граната. І в тій хвилині усвідомив я собі, що стою на середині вулиці й вдивляюся в балькон першого поверху кам'яниці, що стояла проти пошти, а першою думкою, що з'явилася в моїм мозку, було питання, чи стоїть ще на ньому олеандер, чиї поламані гілки видно було із нашого вікна на пошті…

Та це був тільки маленький, малесенький момент, бо вже біг я знову й небаром опинився біля Березюка, що, притулившись біля одвірка якоїсь брами, ждав мене.

– Злякався, що? – кинув до мене. – Нічого! А тепер далі.

І знову побіг уперед, мов тінь, прилягаюча до муру, що ближче до кінця вулиці, то більше звільняючи ходу. Вже, мабуть, були ми проти пасажу, як по дахах кам'яниць залопотіли кулі.

– Мабуть, спостерегли нас, та шкода їхнього заходу, – кликнув Березюк до мене, пристаючи на хвилину.

Ще момент – і перед нами замиготів скоростріл нашої стійки, а за хвилину були ми вже на Театральній, прямуючи до головної команди в Народньому Домі.

Я йшов як у сні. Ще серце молотом билося в грудях, у вухах відчував я дивний шум. Якісь люди снувалися вулицею, що ближче до Народнього Дому, то ставало їх більше.

– Ну й бачиш, – озвався до мене Березюк, – добрий був прохід, що? Даремне тільки лякався! Тай чого б то лякатися? Так і знаєш, що коли попаде в тебе куля – тоді смерть і більш нічого. Ти йдеш і знаєш, що жде тебе й глядиш тому відомому тобі в очі. При чому тут жах? Та ми оце вже й дома, – сказав він, спинившись перед вояком, що стояв на стійці при вході до Народнього Дому.

– Зі звітом з головної пошти до команди, – сказав він до вояка, що загородив нам у сінях дорогу.

– Можна! – відповів вояк і ми, пройшовши темні сіни, пустилися йти сходами на гору.

В одній із саль Гімназії, яка тут поміщалася, урядувала головна команда нашої львівської залоги. Коридорами снувалися цивільні й військові, входили й виходили із салі, де була команда, вешталися учні та якісь дами, то знову вояки зносили скрипки з муніцією та кріси й скидали їх в кутку на коридорі.

В одній із саль видно було крізь відчинені двері кільканадцять стрільців, що лаштувались певно на стежу, бо з розкритої скриньки розбирали набої та ховали їх у набійниці і по кишенях.

Гамір був усюди, і якийсь нервозний, гнітючий настрій уносився по тих темних коридорах та салях-клітках.

Ось уже стояли ми в салі команди, й тільки те було мені дивно, що ніхто не спиняє входу до неї, а то, хто хотів, чи мав яке діло, чи ні, заходив туди, бо повно було там людей і глітно, як у крамниці «Торговлі» перед святами. Отак, нагадалось мені, як то заходять в нас чи то до «Просвіти», чи до редакції, де редактори курці, де й побалакати можна, ґазету почитати задурно, ну, й часом закурити дадуть…

Праворуч якийсь панок видавав перепустки на той бік двом, видно, польським дамам, бо польською пояснював їм, де стоять наші стійки і як виминути нашу засідку біля сойму… Якихось двох добродіїв щось пересправляло з грубим жидом, який, курячи папіроску, розмахував широко руками. Трохи далі стояв гурток добродіїв, яким молодий хорунжий щось авторитетно пояснював – певно, прийшли розвідатися про ситуацію, бо лиця в них були прибиті, а очі, здавалось, ловили кожне слово головусого стратега…

Гамірно було тут ще більше, як на коридорі й накурено, що хмаринки тютюнового диму сутінком лягали на цілу кімнату.