Хвилини минали, а сутінок все більше і більше стелився по салі. Десь на коридорі блимнуло світло. Я ждав далі.

Нараз на коридорі біля салі головної команди вчинився голосніший гомін. Голоси перекликувалися, хтось кричав щось! Видко, сталося щось незвичайне, бо чути було біганину туди й назад і голоси: «Де командант?» Я вибіг на коридор саме в тій хвилині, як якийсь стрілець в службовій поставі голосив отаманові Коссакові:

– Пане отамане, голошу слухняно, наше авто не доїхало до головної пошти! Четар Березюк убитий, а санітарка й двох стрільців ранених!

Мені почорніло в очах і хвилину стояв я як вкопаний. Що це? Чи я добре чув? Якось мимовільно повернувся й, не здаючи собі справи з цього, що роблю, ступаючи повільно, спрямував я свої кроки до моєї ждальні. Тут сів я на лавку, де недавно ще мився з Березюком і тупо вдивився проти себе. Не думав нічого! В голові шуміло, ні одна думка не клеїлася. Нараз мої очі спинилися на окрайку лавки, де щось забілілося. Я простягнув руку й підняв те щось, повертаючись до світла, щоб краще бачити. В руці тримав я малий срібний медальон з образком Маріяцельської Мадонни. Талісман Березюка! Одягаючись, не запримітив, мабуть, його й залишив тут.

Талісман, що оберігав його досі!..

_______

Кімната листарів – тут опрацьовували кореспонденцію.

На рандку – на зустріч.

Обойчик – комірець у греко-католицьких священиків.

Оссолінеум – Наукова Бібліотека ім. Василя Стефаника.

Панедію – міщанське звертання, таке ж, як добродій.

Прохід – прогулянка.

Скоростріл – кулемет.

«Мала птиця, а великі гроші», «гній – душа господарства» – цитати гасел з галицької сільськогосподарської преси, далі автор кепкує з небажання галичан робити політичну кар'єру.

«Вже більше літ двісті як козак в неволі» – перший рядок пісні на слова Анатоля Свидницького, яка була заборонена і за царату і за влади комуністів.

– Що й не кажіть, а таки в наших горах, куди не ступиш, де не повернешся, повно усюди якогось таємничого, боговійного чару, загадок нерозгаданих, тайн недовідомих. В кожному зворі, в джуркоті кожному, за кожною смеречиною скривається щось невловиме, нез'ясоване, що осотує душу й таємною мовою говорить до неї, мовою тих віків давних, забутих, що пройшли понад цими горами. І природа і люди тут дивні! От гляньте тільки в чорні очі першого стрічного гуцула чи гуцулки, а розкриється перед вами безвість минулого, таємнича, чарівна, заворожена в цих очах карих, щирих та одвертих. Так, так, тіни забутих предків, як казав колись Коцюбинський, – додав Бакович, похитуючи головою, й сів край столу проти відчиненого вікна.

– Зокрема цікаво поглянути в оченята тих гуцулочок, що то одинцем на ягоди ходять! Правда, пане Ромку? – кинула, підсміхаючись зловтішно, Ліда.

– Ну, так, хоч, очевидно, не зашкодить втопити свій зір і в очах цих легінчиків, що то провідниками наймаються в самітних літничок* по дебрах, аж ген у Монастирське, возять, – відповів Бакович, зиркаючи на Ліду, що трохи збентежено слухала його відповідь.

Ціле товариство, що саме вернулося з проходу й розгостилося на просторій веранді пансіону «Орлина скеля», бухнуло щирим сміхом.

– Ви, пані Лідочко, нічого не вдієте з Ромком, – сказав Морлян, молодий сухорлявий студент, – він на все знайде скору відповідь. Не дарма він поміж нами філософ і з Берґзоном під пахвою понад Рибницею ходить тоді, коли другі, викупавшись, безжурно на піску вигріваються. А ви, Талю, що на те? – звернувся Морлян до стрункої білявки, що заадумливо вдивлялася в синіючі обриси гір, поринаючі повільно у вечірньому сутінку.

– О, справді тут на кожному кроці багато таємничого, – озвалася Таля. – І серед природи й серед людей. От хоч би те, скільки тут всяких планетників, ворожіль та ворожбитів, що й будучину ворожити знають, і замовляти людині й маржині, і хмару, яка градовою тучею царинкам грозить, завертати вміють на дебри і звори, і грім заворожать і з медведем говорити уміють! А що вони знають, що кому писане, то таки правда. Чували про старого Ілаша, що і живе у лісі над поповою деброю біля Довгополя?

– Цього сивого бадіка, що минулого року, як ми робили прогульку у Криворівню й вступили до нього, виворожив Зіночці легінчика годного й любого?.. – відозвався з кутка молодий суддя Івасюк.

– Так, цього старого діда, що, мов медвідь, самотою живе над поповою деброю у лісі! Про нього розказують! – відповіла Таля.

– Ну, й ворожбит з нього! – засміявся голосно Морлян. – І ворожби його сповняються до слова! Нема що казати!

– А що, може, ні? – кликнула пані Ліда. – Прецінь Зіночка цих м'ясниць вийшла заміж!