Я зрозумів, що значно виріс в її очах.

На «гарному кораблику» панував шарварок, а його нова команда вже зовсім вибилася з сил. Кок складав у комірці консервні банки, а четверо матросів стояли вервечкою і, обливаючись потом, перекидали їх з рук у руки. Джонсон куняв за столом, а капітан, лежачи в койці в своїй каюті, похмуро жував та пахкав сигарним димом.

— Послухайте, — сказав він, підводячись, — вам би краще тут не тупцятися. Нам завтра відчалювати — отже, не можна гаяти часу. До того ж, на судні, що готується до відплиття, стороннім не місце. Ви будете заважати матросам.

Я хотів був різко заперечити капітанові, але Джім, що добре знав таких людей — йому не раз доводилось мати з ними справу, — поквапився пролити масло на збурені хвилі.

— Капітане, — озвався він, — я розумію, що ми тут зайві і що часу обмаль, але ми хочемо всього лиш запропонувати вам келих шампанського з нагоди мого весілля та відплиття Лаудена… містера Додда.

— Ну, як хочете, — відповів Нейрс. — Півгодини, звісно, нічого не вирішують. Гей, шабаш! — гукнув він матросам. — Можете перекурити, але потім надолужите! Джонсоне, приготуйте стільця для леді!

Його тон був такий само грубий, як і слова, та коли Меймі звернула до нього свої лагідні, осяйні очі й сказала, що він — перший справжній морський капітан, з яким їй випало щастя познайомитись (вона, звісно, не бере до уваги капітанів пароплавів); коли вона сказала, що захоплена його сміливістю і (як це робимо й ми, чоловіки, розмовляючи з жінками) дала зрозуміти, що їй подобається його зовнішність, — наш ведмідь полагіднішав і взявся розповідати про клопоти й прикрості цього дня, наче вибачаючись за свій кепський настрій.

— Біс його зна, що діється! — із скрухою мовив він. — Половина припасу — не те, що треба. Джім Сміт дограється, я таки скручу йому в'язи! Потім прийшли дві бестії з газети і канючили в мене інтерв'ю. Я їх прогнав, ухопивши перше, що під руку трапило. Потім приповз якийсь жучок-місіонер і почав проситися, щоб ми взяли його матросом до Райятеї чи біс його зна… Я сказав, що дам йому добрячого стусана, й він поплентав далі, лаючись на всі заставки. Не знав він, з ким має справу…

Поки капітан говорив — уривчасто, примхливо й гонористо, Джім — я це помітив — стежив за ним пильним поглядом.

— Одне слівце, Лаудене, — зненацька повернувшись до мене, мовив він.

Ми вийшли на палубу, і Джім зауважив:

— Він завжди буде вперто стояти на своєму, але ти йому не переч — жодним словом. Я знаю цю породу людей: вони скоріше вмруть, ніж когось послухаються; якщо ж їх розлютити, вони тебе розтопчуть. Я рідко вдаюся до поради, Лаудене, і то лише тоді, коли твердо знаю, що кажу.

Наша бесіда з капітаном, що почалася так вдало, згодом стала куди приязнішою завдяки шампанському та присутності жінки. Меймі в оксамитовому капелюшку, як на портретах Гейнсборо [84] , та в шовковій сукні вишневого кольору в цій убогій каюті виглядала як справжня королева, її ошатне вбрання ніжно промінилося в півтемряві, різко контрастуючи з засмальцьованим одягом Джонсона; вона сяяла, мов зоря. Навіть я, що не належав до її поклонників, милувався нею. А капітан, хоч і насуплений, за своєю звичкою запропонував, щоб я намалював цю сцену. Я так і зробив, і хоч дуже поспішав, проте минуло години півтори, перш ніж малюнок ожив. Портрет Меймі я викінчив у всіх деталях, а всіх інших тільки начеркав; на задньому плані я намалював і себе самого; всі сказали, що вийшло дуже схоже. Та найбільше вдався портрет Меймі. Він навіть їй сподобався.

— Ах! — вигукнула вона. — Невже я справді така? Не дивно, що Джім… — вона затнулась, та за мить весело закінчила: — Портрет такий же милий, як Джім добрий!

Така оцінка всім припала до смаку; всі повторювали її, прощаючись із молодятами та дивлячись їм услід, коли ті простували вздовж причалу, освітленого яскравими ліхтарями.

Отак, жартуючи й сміючись, ми попрощалися, і тільки тоді я до кінця зрозумів усе, що сталося. Постаті Джіма та Меймі розтанули у вечірніх сутінках, їхні кроки завмерли в тиші приморських вулиць. Матроси на шхуні знову стали до роботи, капітан закурив сигару, а я після довгого дня клопотів і переживань лишився врешті сам. На серці в мене було тяжко — мабуть, через неймовірну втому. Я стояв, прихилившись до рубки, поглядав то на похмуре небо, то на відблиски ліхтарів на воді, і мене огортав сум та безнадія. Та враз я згадав «Місто Пекін»; судно постало перед моїми очима — як воно розтинає хвилі, тримаючи курс на Гонолулу. Трент, а може, й таємничий Годдедааль! На саму лиш думку про це кров закипіла у мене в жилах. Мені здалося, що ми ні за що їх не випередимо — адже й досі стоїмо біля причалу й тратимо дорогоцінні хвилини, вантажачи якісь консервовані боби! Ну й хай вони припливуть туди перші! «Нехай! — подумав я. — Ми теж невдовзі наспіємо!» І я відчув, що коло замкнулося. Слід бути готовим до всього, може, навіть до кривавої сутички…

Минуло ще чимало часу, перше ніж усе було повантажено і я нарешті ліг спати. Та я довго не міг склепити очей, а коли заснув, то (принаймні так мені здалося) майже відразу прокинувся від галасу та рипіння линв.

Ми відчалювали.

Я вийшов на палубу і в ранніх туманних досвітках побачив дим та вогні буксира, що виводив нас із гавані, почув, як він чахкотить, підминаючи під себе хвилю бухти. Над нами, оповитий холодним туманом, сяючи вогнями, на кількох горбах підносився Сан-Франціско. Дивно було споглядати напівпригашені ліхтарі в блідому вранішньому світлі.