— Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну, — сказав він. — А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля — або я не Пінкертон!

— Яким чином? — поцікавився я.

— Зрозумієш іще сьогодні, — відповів Пінкертон. — А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.

Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту «Нори Крейн» був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув на борт шхуни.

— Де капітан цієї?.. — він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.

Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку — очевидно, кок.

— Капітан у себе, обідає, — повагом сказав він, безперестанку жуючи.

— Шхуна розвантажена?

— Ні, сер.

— І не починали?

— Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.

— А я гадаю, це комусь так просто не минеться, — сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.

Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.

— Так, — обізвався нарешті Джім, — саме це ви й називаєте поспішністю?

— А, власне, хто ви? — спитав капітан роздратовано.

— Хто? Я Пінкертон! — обурено вигукнув Джім — так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.

— Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю, — так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: — Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон…

–. Де ваш помічник? — урвав його Джім.

— Десь у місті, — відповів капітан.

— Ах, десь у місті! — в'їдливо повторив Пінкертон. — А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.

— Я теж дещо скажу вам! — відрубав капітан, густо почервонівши. — Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.

— Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все — всю компанію Лонгхерста! — скипів Джім. — Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.

— Я піду, коли сам схочу — тобто завтра вранці! — вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.

— Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! — вигукнув Пінкертон. — Спочатку Беллерс, потім. отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.

— Я знаю, де шукати, — відповів я. — Сідай швидше.

І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові:

— До шинку Чорного Тома!

Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно перервати ці сумні веселощі, тож ми мовчки посідали на стільці, як глядачі, що запізнилися на концерт, і стали терпляче очікувати, поки закінчиться танець. Нарешті торговець, утомившися, покинув грати. Танцюристи враз спинилися, якусь хвилинку вони погойдувались, все ще обіймаючи один одного, а потім розійшлися, позираючи на глядачів, — чекали оплесків.

— Оце танцюристи! — мовив хтось.

Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.

— Що ж, — сказав Джонсон, — може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!

— Я легкий на ногу, як пір'їна, — заявив його партнер із зворушливою впевненістю.

Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.