Праворуч, десь за півмилі від нас, бовваніла наша шхуна, злегка погойдуючись на якорі. Попереду, теж приблизно на півмилі, над місциною, затуленою від наших поглядів чагарниками, метушилося птаство — отже, матроси й досі збирали, допавшись, яйця. І раптом просто перед собою, в неглибокій улоговині, ми помітили шлюпку, що лежала боком на піску.

Нейрс, пригнувшись, відступив у затінь.

— Що за чортовиння? — прошепотів він.

— Трент, — шепнув я у відповідь, і серце моє закалатало.

— А ми, йолопи, зійшли на берег без зброї! І все ж нам треба все розвідати, — рішуче сказав Нейрс.

Навіть у затінку його обличчя було помітно бліде, а голос виказував сильне хвилювання. Він добув з кишені свисток.

— На випадок, коли мені забагнеться заграти пісеньку, — мовив він похмуро і, затисши свисток у зубах, вийшов на місячне світло. Я рушив слідом. Ми швидко попростували берегом, сторожко озираючись на всі боки. В чагарниках не шелеснув ані листочок. Коли ми наблизились до шлюпки, то зрозуміли — вона тут уже давно. То був звичайний вісімнадцятифутовий вельбот з веслами та кочетами. В ньому лежало кілька барилець, одне з них було відкрите, і з нього йшов нестерпний сморід. Оглянувши їх, ми виявили знайомі новозеландські клейма — то була така сама солонина, як та, що ми бачили на борту брига.

— Ну, оце і є четверта шлюпка, — сказав я. — Ось вам і відповідь на ваше запитання.

Нейрс лише гмукнув, а потім, схилившись над вельботом, умочив палець у воду на дні і лизнув його.

— Прісна, — зауважив він. — Отже, дощова.

— Вам це не подобається?

— Та ні…

— То що ж тоді вам не до душі? — вигукнув я.

— А ось що, містере Додд, перераховую чистою вашою мовою: вельбот, п'ять ясеневих весел і барильце зіпсутої солонини.

— Іншими словами, все?

— Розумієте, — зволив пояснити Нейрс, — четвертий човен взагалі мене не влаштовував, а отакий — тим паче. Я не хочу сказати що такі вельботи рідко трапляються в цих водах. Навпаки, вони є на всіх острівних торгових шхунах, бо на таких вельботах найлегше проходити смугу прибою. Але ж «Летючий шквал» — це трамп для далеких рейсів, він курсував між великими портами — Калькуттою, Рангуном, Фріско й Кантоном… Навіщо ж йому вельбот?

Ми розмовляли, зіпершись руками на планшир [89] човна. Капітан, стоячи ближче до носа, машинально грався кінцем фаліня [90] . Раптом він замовк і, піднісши кінець ближче до очей, почав уважно його розглядати.

— Щось не так? — запитав я.

— А знаєте, містере Додд, — мовив він голосом, що враз змінився, — цей фалінь був обрубаний. Матроси завжди обрізують кінці канатів ножем, але цей обрубаний одним ударом… Нашим матросам це знати не варто, — додав він. — Зараз я доведу його до ладу.

— І про що ж усе це, на вашу думку, свідчить?

— Усе це свідчить про одне й те ж. Це свідчить, що Трент брехав. Я певен, що справжня історія «Летючого шквалу» куди мальовничіша, ніж та, яку він оповів.

Через півгодини шлюпка була пришвартована до корми «Нори Крейн», і ми з Нейрсом мовчки пішли спати, вкрай збентежені нашими відкриттями.

Наступного дня, коли сонце ще не розігнало вранішнього туману, коли лагуна, острівці та лінія рифів ще тонули в свіжому світанковому серпанку, ми знову піднялись на палубу «Летючого шквалу» — Нейрс, я, Джонсон і двоє матросів; в руках у нас сяяли новенькі сокири, які мали зруйнувати важкий корпус брига. Здається, всі ми були збуджені: так глибоко вкорінився в людині інстинкт руйнування, такий привабливий для неї азарт ловитви. Адже ми мали всмак натішитись подвійною радістю — ламати іграшку і «шукати хусточку», знов переживаючи давно забуті захоплення власного дитинства. Іграшкою, яку ми мали розтрощити на тріски, був морський корабель, а скарб, який ми мали розшукати, був для мене величезним багатством.

На той час, коли підійшла шлюпка зі сніданком, палуба була змита, головний люк відчинений і талі приведені до ладу. Я вже настільки перейнявся недовір'ям до брига, що тепер, зазирнувши в люк, з невимовною полегкістю виявив: майже весь трюм був заповнений китайськими рогозяними лантухами — без сумніву, то був рис.

Хутко поснідавши, Джонсон з матросами заходився біля вантажу, а ми з Нейрсом, спочатку вибивши світловий люк та спорядивши до роботи вентилятора, почали обшукувати каюти.

Думаю, не варто докладно й по порядку описувати все, що зробили ми за цей перший день, так само як і за всі наступні. Інша річ, якби цю роботу виконував загін військових моряків на чолі з офіцерами, в супроводі досвідченого секретаря, що знає стенографію. А двоє звичайнісіньких людей, на кшталт нас з Нейрсом, що не звикли орудувати тяжкою сокирою, але весь час палають нетерпінням, пам'ятають потім лише кошмарне напруження, задуху, квапливість і розгубленість.

Піт градом котився з наших облич, щури розбігалися з-під ніг, оглушливо гуркотіли наші сокири — оце і все, що збереглося в моїй пам'яті. Я обмежусь лише оповіддю про суть наших відкрить, скорше в порядку їхньої важливості, а не в хронологічному; а втім, у цьому вони практично збіглися, і ми завершили пошуки в кают-компанії раніше, ніж могли з певністю визначити стан вантажу.