Ми почали з того, що викинули нагору й склали в купу біля штурвалу всю жалюгідну одіж та інші речі, які валялися долі, а також посуд, усіляку провізію та м'ясні консерви — все, що можна було винести з кают-компанії. Потім ми взялися за капітанську каюту. Ми поперетягали на ковдрах і поскладали на палубі книжки, інструменти, прилади та одяг, після чого Нейрс, ставши навкарачки, почав нишпорити під койкою. Чимало ящиків з манільськими сигарами винагородили його пошуки. Я тут же розкрив кілька з них, розпоров упаковку… Але марно — опію там не було. Решту я не розкривав.

— Ага, мабуть, я таки піймав пташку! — вигукнув Нейрс.

Я кинув все і підскочив до нього: він саме витягав з-під койки важку залізну скриню, прикуту до переділки ланцюгом, замкненим на висячий замок. Але, витягши її, Нейрс поглянув на скриню не захоплено, як я (мені аж дух забило), а з розгубленим, навіть простакуватим подивом…

— Клянусь богом, це воно! — вигукнув я, ладен потиснути руку своєму товаришеві. Проте Нейрс наче й не помітив моєї радості.

— Спочатку гляньмо, що в ній, — сухо мовив він.

Перекинувши скриню набік, він кількома ударами обуха зламав замок, а потім знову поставив скриню на днище і відкинув віко. Я впав на коліна поряд із нею. Не знаю, що я сподівався побачити: тієї миті мене задовольнила б хіба що торбинка брильянтів вартістю в мільйон. Щоки мої палали, серце мало не вискакувало з грудей.

Але в скрині лежала пачка старанно перев'язаних паперів та звичайна чекова книжка. Я вхопив папери, аби швидше дізнатися, що під ними. Але Нейрс опустив на мою руку важку й сильну долоню.

— Ось що, хазяїне, — рішуче сказав він, — ми будемо шукати як слід, а не перетворювати все на розбій.

І він квапливо порозв'язував папери й почав передивлятися їх з такою серйозною міною, ніби навмисне зволікав час. Здавалося, він зовсім забув про мене та про мою нетерплячку, бо, переглянувши папери, ще кілька хвилин сидів у задумі та щось насвистував; лиш потому він знову поскладав та зв'язав папери — ретельно, не поспішаючи, — і нарешті сягнув рукою в скриню.

Я побачив ящичок з-під сигар, перев'язаний обривком волосіні, і чотири туго напакованих полотняних торбинки. Нейрс добув ножа, перетяв волосінь і відкрив ящичок. Він до половини був заповнений золотими соверенами [91] .

— А в торбинках? — прошепотів я.

Капітан по черзі порозпорював їх, і по заіржавілому днищу скрині застукотіли срібні монети найрізноманітнішої вартості. Не мовивши й слова, Нейрс вигідно всівся й почав їх лічити.

— Що це? — спитав я.

— Суднова каса, — відповів він.

— Суднова каса? — перетипав я. — Гроші, якими Трент оплачував усі свої рейсові й торгові витрати? А це чекова книжка, видана йому судновласниками? І все це він залишив тут?

— Як бачите, — сердито відповів Нейрс, записуючи свої підрахунки, і я, присоромлений, замовк, чекаючи, поки він закінчить.

Всього, я пригадую, золота було на триста сімдесят вісім фунтів стерлінгів, а срібла — близько дев'ятнадцяти фунтів.

Ми поклали гроші назад у скриню.

— І що ж ви про все це думаєте? — спитав я.

— Містере Додд, — відповів Нейрс, — вам це теж здається дивним, але ви й не уявляєте, наскільки воно справді дивне. Ви питаєте про гроші, а ось мене куди дужче бентежать папери. Чи відомо вам, що капітан судна має в своєму розпорядженні всю суднову касу, виплачує матросам заробіток, отримує плату за фрахт і гроші з пасажирів, а крім того, має свій рахунок у багатьох портах? Усе це він робить як довірений агент судновласників і свою чесність засвідчує квитанціями на всі витрати. Повірте мені, капітан судна скоріше забуде свої штани, ніж оці папери, що гарантують його добру репутацію. Я знаю випадки, коли, рятуючи отакі документи, люди тонули — між іншим, і люди паскудні, — але це справа честі будь-якого капітана. А ось капітан Трент, хоч нікуди не поспішав і йому не загрожувало нічого, крім безплатної поїздки на англійському військовому кораблі, покинув папери тут. Я розумію, що факти проти мене, і все ж таки я запевняю: це неможлива річ.

Незабаром нам привезли обід, і ми попоїли на палубі в похмурій мовчанці, поринувши в роздуми, марно шукаючи якоїсь розгадки цих таємниць. Я не помічав ні брига, ні лагуни, ні острівців, ні чайок, що кружляли над нами, ні палючих променів сонця, ані похмурого обличчя капітана, що сидів поруч, а думками витав невідомо де. Мій розум перетворився на шкільну дошку, на якій я нотував і стирав найрізноманітніші гіпотези, порівнюючи їх із зоровими образами, що зберігалися в моїй пам'яті, зіставляючи та вираховуючи. Так я дістався нарешті до пам'ятної сцени в шинку — і раптом у компанії капітана Трента я побачив… гавайця!