— Надійшли агентурні дані… Він збирався передать у прокуратуру документи про діяльність Школи тібетської медицини. Це те, чого не встиг зробити його брат… — Таксист затнувся. Певне зрозумів, що ляпнув зайве; ну, та спроби заплутати допит завжди ведуть до протилежних результатів. — В операції брало участь тільки двоє… ее… той…

— Блатний на прізвисько Кукла, — обірвав я його. — І ви з ним на пару. Не намагайтеся замовляти нам зуби, це марно… А операцію, ви, по суті, провалили — ні прикриття, ні… Гаразд. Запитання: де перебуває брат Євгена Малевича, котрий зник другого січня цього року?

— У Крижинського, — відказав таксист. Про мій візит до їхнього кубла він так і не встиг довідатися. — Його вкрай треба було нейтралізувать… він пхав носа куди не слід і багато про що довідався… про діяльнясть Школи. Був підготовлений матеріал… із знімками й свідченнями очевидців… й мав бути опублікований ув отій газетці, — драб затнувся. — «Наша думка», здається…

— Нині цей матеріал знаходиться у вас? — сказав я, більше стверджуючи, ніж запитуючи. — Запитання: за яких обставин ви заволоділи ним?

— Після… ее… ліквідації Євгена Малевича у його дипломаті було знайдено частину матеріалу. А решту… решту наші люди вилучили під час обшуку… — Таксиста раптом аж затрясло всього. — Ми не могли не ліквідувать його… не могли! Інформація про діяльність Школи йде під грифом «совершенно секретно», а цей покидьок став розповідать про неї всім кого знав… наліво й направо!

— Заспокойтеся, — сказав я з презирством. — Тепер це не таємниця. І ваше відомство дорого поплатиться за цю секретну діяльність. — Я посмоктав сигару. — Запитання: секретні експерименти, які провадить Альберт Крижинський у лабораторії Школи тібетської медицини?

Таксист похитав головою. На його обличчі все виразніше й виразніше проступав жах.

— Це державна таємниця. Я… я не можу, зрозумійте! — зірвався він на крик. — Ви граєтеся з вогнем… не чіпайте цієї справи… її контролює Москва, і навіть Генштаб вас не прикриє од…

Я махнув рукою. Барабаш взяв таксиста своєю лапою за горлянку й легенько стиснув.

— Слухайте уважно! — сказав я, коли він замовк, начеб захлинувшись. — Запитання ставимо ми. І в нас не має часу церемонитися з вашою особою. Нам потрібно, щоб ви говорили, — і ви будете говорить… хай там… хай там навіть небо впаде на землю! — Я помовчав, розглядаючи його грубе лице з якимось вульгарним виразом, як і у всіх людей його професії. — Ви знаєте, що є різні способи… хоча б отакий для початку… — Я вийняв з рота сигару й, підвівшись, тицьнув його запаленим кінцем у щоку.

Мурат остережливо стусонув мене попід ребра.

— Словом, — сказав я, невдоволено озираючись на нього, — словом, способів достатньо… Але, одверто кажучи… — я знову сів у фотель, — вживати їх просто нераціонально! Розумні люди завше домовляться… не кажучи вже про те, що після цієї бесіди стане легшим і порозуміння між нашими організаціями. Запитання: Школа тібетської медицини у системі вашого відомства?

— Конспіративна… ее… квартира. — Таксист говорив через силу, й слова лізли з нього, як з м'ясорубки. — Явка. Філія. Що завгодно, одним словом…

— Експерименти?

Він мовчав, звісивши голову.

— Експерименти?! — гаркнув я щосили.

— Обробка… спецпрепаратами, — прошепотів чолов'яга. — Плюс гіпнотичні сеанси. Технологія мені невідома. З ними ще щось роблять у лабораторії… я оперативник, не більш. Через п'ятнадцять днів… а то й раніш… залежить од нервової системи… людина перетворюється в… ее… ляльку. Автомат, котрий… — він знову замовк, тоді став говорить, і слова в'язли йому на зубах, — … зробить все, на що буде запрограмований. Різні операції…

— Зомбі… — прошепотів я, стиснувши сигару зубами, — зомбі!..

— Дата операції «Союз»? — раптом озвався Мурат — вперше за ввесь час, одколи йшов допит.

Таксист здригнувся, й лице його пополотніло.

— Дата?!

Чолов'яга мовчав. Голова його звісилася на груди й погойдувалася з боку на бік. Мурат підвівся і, нависаючи над ним, наче брила, взяв його за підборіддя.

Жорстке, вугласте лице, перекреслене прямокутником стрічки, було бліде мов крейда.

— Завтра… — прошепотів він. І облизнув пересохлі губи. — Завтра, коло стадіону… о шістнадцятій нульнуль!..

— … збрехав, чортів пес!

— Хтозна!.. — буркнув Мурат, опускаючи бінокля. І замислено потер перенісся. — Хтозна…

Я стенув плечима й одвернувся. Ми стояли на горішніх трибунах стадіону. З висоти цієї чаші як на долоні видно було майдан, котрий нагадував розтривожене муравлисько.

— Врешті могли й одмінить, — сказав я. — Той візит їх таки добряче розколошкав… а тут ще й оперативника чорти вхопили!..