Я спинивсь на кручі, дивлячись, як внизу осідає лід, а в промивині закипає темна, коричнева вода. По той бік яру густо поросли вербові котики, і я зміряв оком сіру, ніздрювату кригу, по якій ще можна перебігти на той берег, а тоді намацав у кишені ножа… але допіру лискуче синювате лезо, клацнувши, вискочило з колодки. — згадав, на кого тут чекаю, і, обернувшись, замислено побрів назад…

А отже, зимі кінець… Люди добрі, криво посміхнувсь я, чи хто гадав… чи й на помислах мав хтонебудь, що вдасться дожить аж дотепер! Понурі, сльотаві дні, крізь які не прозирав ані один промінь сонця, травма, од якої мені довелося довго й болісно лікуватися, загроза розплати за втручання у справу Малевичів…

Із тої пори як фірма взялася за темну й заплутану справу, од якої на версту смерділо політикою, втекло неповних три місяці. Дивно, але «Тартар» і не збирався припиняти своє існування… Легальні структури, мов би нічого й не сталось, провадили посередницьку діяльність і навіть встигли створити товарну біржу; детективна мережа, знахабнівши вже геть до краю, спробувала вийти на поверхню і, коли це їй вдалося, влилась у концерн «Термінатор»; ну а служби, котрим легалізуватися не пощастило, незлецьки справувалися і в підпіллі, чекаючи свого часу. Січнева операція, звісно, видалася примітною: були поранені, були покалічені, трохи було контужених та отруєних ріжного роду спецзасобами — однак все більше й більше заносилось на те, що шукати винуватців та провадити арешти й затримання власті не збираються. Може, щось таки змінилось, думав я, шурхаючи ногами в мокрому снігу… щось таки, либонь, і справді надламалося в цій системі, котра ще півроку тому здужала б задавить кожного, хто стане їй поперек горла… а якщо й справді це сталось, то тепер тільки зостається будувать здогади та губитися у численних версіях — чому все воно так змінилось…

Поміж деревами стало видно лісову дорогу. Це були дві колії, наповнені талою водою. Я пройшов ще трохи й спинився на узбіччі. Звісно, сьогодні не слід було б приїжджать так зарано… той, кого я хтів перестріть, мав бути не раніше, як через годину, а ліс… що ж, це просто собі ліс, тобто не що інше, як нагромадження однакових дерев, — інакше мовлячи, надто вже нудне й одноманітне місце, щоб виникло бажання згаяти в нім хоч скількись часу… І все ж я приїхав сюди, — може, тому, що хотів побути наодинці з собою і розібратися як із своїми проблемами, так і в деяких політичних іграх, в які стала втручатися фірма, котрій досі я служив вірою й правдою…

Операцію ми завершили надвечір, а вже о дев'ятнадцятій у «Тартар» стали надходити перші звістки про події біля вільнюської телевежі. Ну, щодо мене, то про них я дізнавсь аж у суботу. На шосе мене підібрали геть без тями, потім наді мною довго морочила голову хірургічна бригада, а відтак мене завезли додому, і я нарешті вколов собі добру порцію морфіну. Прокинувсь далеко за полудень. Довбешка тріщала, надворі лютував голодний Більбонський, я став затикать йому пельку сякимтаким харчем, — і тоді задзвонив МурМур…

Звісно, з приводу того, що ці дві події так дивно збіглися в часі, можна було будувать різні версії. Їх і будували, переважно рядові люди «Тартару» — такі, як МурМур, чи Лугиня, чи навіть і я. Були це й не версії, а скоріш якісь невиразні гіпотези, чи навіть і просто запитання, — на жаль, усі без відповідей. Ясно було тільки одне: ми стали гвинтиками в дуже брудній і надзвичайно заплутаній авантюрі, котру на чиєсь замовлення організувала керівна десятка «Тартару». Якось увечері, коли ми пиячили в ресторані під вітряком, МурМур заявив навіть, що все воно несуттєво… несуттєво, дорогий колего, сказав він з п'яною упертістю, — просто ми тут уже нічого не вдіємо…

— Для тебе — так, — понуро буркнув я. — Але мені не подобається…не подобається, коли мене використовують! І я буду дошукуватись правди… а ти, звісно, як собі хочеш!..

— Добре, — сказав тоді МурМур… — давай будем думать. Ми з тобою вже спробували дещо вивідать… а тепер давай подумаєм над тим, що вдалося зібрать! — Він замовк і став припалювать цигарку. — Передовсім, — сказав він, пихкаючи димом. — передовсім тебе цікавить, хто був замовником «Тартару», правда?

Я кивнув.

— Нам пощастило дізнатися, — провадив він, — лише одне: ці люди заплатили «Тартару» понад три мільйони. Себто акція, здійснена сотнею командос на майдані Свободи, оцінена у три мільйони радянських рублів. Яка ж була причина тієї бійні?.. Що було б, якби «Тартар» відмовився від участі в цій операції, — поки що невідомо. Відомо зате, що в ході розслідування замовник постачав інформацію… і непогану, треба сказать! Секретну інформацію. Доступ до неї мають лише найвищі посадові особи в уряді…

— Мені плювать, — вибухнув я, — на тих, що її постачали! Це робила служба безпеки, а я хочу…

— Ша, — сказав МурМур. — Ша! Ти… ти, головне, мовчи. Говорить буду я. Ага, то на чім… Так, — інформація! От помізкуй логічно… Ти не вмієш логічно мізкувати, — раптом загорлав він, аж люди за столиками почали оглядатись. — Ти, чоловіче, хоч і детектив для особливих доручень… а такий, такий тупий, — ну як…

— Як дві довбні разом, — допоміг я йому.

— О! — сказав він… — О! Дивися: служба безпеки отримала досьє на психотерапевта Крижинського… секретне досьє. А звідки, з яких джерел? Чи ти думаєш — такі досьє валяються на дорозі?! Далі. Ти йдеш у лігво цього шанованого добродія, тобі дають вказівки, де слід шукать лабораторію, в котрій він провадить експерименти, і навіть повідомляють код цифрового замка!.. І як не дивно, а все це знову ж робота служби безпеки, еге ж? Далі. Замовник має відомості, що такого-то дня готується широкомасштабна операція «Союз»… не знає тільки деталей, — і ці деталі вириваєте ви з Муратом на допиті таксиста… і Мурат передає їх замовникові, а той спішно й гамузом купує «Тартар», аби зірвати цю операцію! Три мільйони… — МурМур похитав головою. — Зостається ще, правда, купа різних запитань. Хто цей замовник, — адже він зумів прикрити фірму од розплати, яка була неминучою? Куди подівся Малевич-молодший? Кому вигідно було скомпрометувати демократів? Хто… врешті, все це несуттєво. Несуттєво. Ми своє діло зробили, і більш нічого ми тут зробить не зможем… отак, дорогий колего!..

— Тоді, — сказав я, — виходить, що ми просто пішаки. Ті, кого все життя використовують: то для якихось воєн у чужих землях, то для підтримки передової ідеології… горіла б вона синім полум'ям! Ну, знаєш… така роль не для мене!..

МурМур хитро зиркнув на мене.

— Хочеш знати мою версію? — раптом поспитав він.

— Яку? — не второпав я.

— Світ політики, — почав він, не звертаючи уваги на мої слова, — світ цей зараз поділяється на розумних і дурнів. За часів застою такого поділу не було. А чому? А тому… тому що політики були монолітом. Тепер же ситуація змінилась. Частково й через те, що серед політиків відбувся розкол. Вони… обережно кажучи, вони розійшлися в поглядах. Одні ще цілком серйозно вважають, що можна повернути милі серцю часи, коли собача компартія не знала меж у своєму пануванні. Вони не тямлять, що процес… людино, процес пішов і його не зупиниш! Оці дурні й роблять все, щоб вернутись до влади. Тоталітаризму. Однопартійності. Яким завгодно чином, але вернутись, навіть ціною жертв. І от вони організовують якусь маленьку, геть зовсім крихітну провокацію. Такий собі пробний камінчик. В Україні це була справа народного депутата Хмари… операція, треба сказати, вдало проведена, ну, просто блискуче! От вони провели її і причаїлись: яка ж буде реакція тих політиків, які реально тримають владу в руках… ні, не демократи й не парламент… ну, та ти розумієш, про кого мова! І що ж? Хмару їм оддали! — і не тільки Народна Рада, а й ті, хто реально контролює обстановку. — МурМур посміхнувся. — Саме після цього починають готувати операцію «Союз». Дуже грубу. Примітивну. Так чи інак, а приречену на провал. Операція, котра вражає своєю убогістю, і… і… Знаєш що… хай йому дідько оцьому всьому, — давай вип'єм, га?