Дід ненавидів більшовиків. Він казав на них: вовкулаки. Казав: песиголовці. Казав: хвашисти. Коли я вернувся з полону, дід вже давно помер. Я поїхав у село, де минуло всеньке моє дитинство, й побачив: церкву розвалили, старий цвинтар розгорнули бульдозером, на тім місці тепер бовваніють якісь коробки з цегли й бетону… Село стало іншим. Можна було навіть сказати, що воно вимерло. Ніщо й не нагадувало про ту велику епоху, остатній подих котрої я ще встиг ухопить. Я пішов на цвинтар, довго сидів коло могили й балакав з дідом, оповідаючи йому, де я був і що робив усі ці страшні роки… Дід зрозумів би мене. Ми з ним були одного духу й гарту. Він виховав мене й зробив таким, яким я є. Може, тому й ненавиділи мене скрізь, де б я не бував. Певне, через те й цькували з такою несосвітенною люттю… як цькує недобитого вовка зграя псів, котрі забулися, що таке свобода! Господь за свідка: я не чіпав їх. Я навіть не сповідував якоїсь ідеології, котра була б ворожа їхній. Я просто жив як мені жилося і говорив тільки те, що думав. Не знаю, чому надовкіл мене завжди утворювалася мертва зона, — немов круг чоловіка, хворого на лепру, або пранці, або ще яку чорну заразу. Ну а коли ти перебуваєш у такій ізоляції, то середовище так чи йнак, а виштовхне тебе… хоч яким робом, хоч яким способом, — а врешті виштовхує! Як виштовхнувтаки оцей голошиїй чоловік з головою грифа… Й мене аж занудило… аж млосно мені зробилося, коли я відчув затхле повітря отої кімнатки, де засідало їхнє комсбюро, і побачив тьмаву жовту лампочку під стелею і лице того спортивного молодика з холодними сталевими очима… Я сидів коло нього, одгавкавшись у черговий раз од тої собачої тічки, втомлений цим абсурдом і цим безглуздим, невеселим життям. Лють ще кипіла в мені. Покидьки, прошепотів я, стискуючи кулаки… які ж покидьки ви усі!.. Він почув. Лице його обернулось до мене, — породисте лице арійського типу, як дві краплі води схоже на образ Вальтера Шелленберга, принаймі такий, яким його зробили в телесеріялах. «Слышь, парень… — сказав він ледве чутно. — Ты… это… не очень! Вот выйдем после бюро, тогда и поговорим… ладно?» Я замовк. Більш я не промовив і слова. Коли через півгодини всі висипали у коридор, мене взяла за лікоть якась тверда рука і розвернула на сто вісімдесят градусів. «Ну, что, чувак, будем базарить?!» — Молодик раптом потяг мене за барки й трусонув як грушу. І це було все. Це було все. Далі все було як вві сні… Я блискавично крутонув його довкола себе, а тоді підняв і, розмахнувшись, всадив головою у плювальницю.

Форд ішов просто на мене. Я вихопився на середхрестя, випередивши його на якісь секунди, — а в наступний мент з-за повороту, де росли кудлаті чорні ялини, викотився й він — з ревом і гарканням, порскаючи їдким чадом. Він так і не встиг ухилитися. Він не здужав одійти навіть до осьової, — я вже розвертався на середхресті, а через двітри секунди виїхав на зустрічну смугу й, додавши ходу, пішов йому наперестріч.

Ми зіткнулися радіатор в радіатор. Удар струсонув мене од підошов аж до самісінького тім”я, тупим, нудотним болем віддавшись на місці останньої травми. Крижинський кинув було кермо, тоді спробував вистрибнути з машини, а затим з переляку дав задній хід, — і я попхав його по шосе чим далі, то більш і більш додаючи газу, аж старезні муштаті ялини герелицею стали тікати назад. Час од часу я скидав газу, одриваючись од темновишневого форда, а тоді наганяв його й на повному ходу стусав бампером. Після кожного удару чоловік у форді підстрибував, як лялька. Лобове шкло зразу трісло, а далі й розсипалося геть. Грюкання зіллялося в безперервну канонаду, якесь гостре, болюче світло раз за разом спалахувало мені в голові, аж врешті я осліп од того й оглух… і тільки безум не давав мені змилити із дороги, один шал пхав і пхав мене уперед, каламутячи осад померлих згадок і мрій, які темною хмарою підіймалися з моєї пам'яті…

— На якій платформі ви стоїте? Яку ідеологію сповідуєте… ану відповідайте… Відповідайте негайно ж! Та ми вас просто зімнемо… Не ставайте нам на дорозі, бо все життя будете каятися… Не дозволимо! Не допустимо!.. — Очі, які горять, мов у вовків, чорні діри ротів, здоровезні, вгодовані пики, що так і дихають чесністю, пильністю й принциповістю… — «Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою і правду цю освячуєм… своїми партбілетами!» — Юна комсомолочка, типова українка… з червоними щічками, карими оченятами й медовою посмішкою на вустах: — О, постать дуже оригінальна! Органічно не може терпіти ідеї колективізму… ненавидить партійну ідеологію… Опинившись по той бік барикад… Відщепенці нам не потрібні! Яка з ним ще може бути розмова? Вирвати цей бур'ян з корінням!..

А мерці в кагатах обертають до мене голови, і якесь прикре світло ллється на них згори, і вони щось балакають до мене, та слів їх не чути… аж кидаєшся зі сну, облитий зимним потом, і бачиш, як у вікна дідової хати цідиться убогий досвіток… — Про нас партія подбала — кадри в село послала… Приїхало гепеу — гонить людей в кропиву. Спасибі Іллічу — в нас їсти досхочу… Ленін і Троцький забрали хліб сиротський. Партії голос — це вугілля і колос… А на хаті серп і молот — а у хаті смерть та голод… — Як, ви не знаєте?! Та він же в тюрмі сидить… еге, і давно вже! Гарного, гарного ви синочка виховали, нічого не скажеш… А певно що посадили — бо ІНФОРМАЦІЮ американським кореспондентам передавав… Он і по телевізору показували: ведуть у бранзулєтах, а кругом міліціїї… та все з говчарками, та з ножами, та з пістолетами! Ні, сама не бачила… бачитьто не бачила, — але ж люди балакають… — Комуністична партія Радянського Союзу — це розум, честь і совість нашої епохи. Крім неї, в нас нема і не може бути жодної політичної партії, яка б враховувала інтереси й особливості усіх існуючих у нас класів і соціальних груп… — А ти не дуже… не дуже тут! А то в нас інші методи знайдуться, — з тобою як побалакають в спеціальному приміщенні, то все життя потім будеш печінки випльовувать… втямив, ти?!

Господь за свідка: я не чіпав їх. Я не ставав їм на заваді. Я не сповідував жодної ідеології: я не був ані монархістом, ані націоналістом, ні толстовцем, — і навіть свідком Єгови я не був. Я просто жив і хотів справедливості. Але їм справедливість не була потрібна. Їм потрібна була оця здоровезна азіатська держава, у котрій всі убогі духом знаходили собі шмат хліба і сякетаке прихистя. Саме тому вони й випхали мене на смерть, як стеклого пса. Ну, та тут вони схибили. Я вцілів. Я вернувся. Вони послали мене вбивать і я став машиною для вбивства. Я не можу карати мертвих, але я можу покарати живих. Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини гвалтувати комсомолочок з медовими посмішками, виривати язики партійним секретарям і різать горлянки сексотам. Я не вірю в гуманізм. Я не вірю в демократію. Краса порятує світ… Звідки ви узяли цю ідіотську фразу, панове?! Ніщо не зробить його людянішим. Ніщо не змінить його на краще. За дві тисячі літ од розп'яття Бога світ не змінився ані на йоту. Тільки шибениці й трибунали, танки й бетеери, кумулятивні гранати, пластикові бомби й стінгери… лише вони, здійснивши акт помсти, відновлять гармонію світу, яка зветься — СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Я отямився. Довкруг стояла тиша. Ледве чутно шуміли сосни. Дзвінке синє небо висіло вгорі ідеально правильною сферичною чашею. Ми з'їхали з шосе й стояли радіатор до радіатора у якомусь видолинку. Мотори наших авто захлинулися майже водночас. Злежаний зернистий сніг захрупостів у мене під ногами, коли я важко підвівся зза керма, виліз надвір і спинився коло машини…

… і все загорілося навкруги незримим пульсуючим полум'ям, котре стало бігти й бігти вгору, аж сягнуло голубої чаші неба, — і тоді сонце бризнуло сліпучобілим промінням, і верховіття лісу тисячами голосів заспівали хорали, а я зробив перший крок і пішов, не чуючи під собою землі, ступаючи в порожнечі, котра держала незгірше як твердь.

Він сидів, неприродно вивернувши голову вбік і заплющивши очі, ще більш подібний до грифатрупоїда. Я спинився коло машини. Він був непритомний. Він утратив тяму, коли двигун захлинувся і тікати уже не було куди і не було як.

Мені було зимно. Верховіття сосон гойдалися і шуміли. Я постояв і взявся за ручку дверцят. Тоді потяг до себе.

Дверцята м'яко розчахнулися.

Лице його було обдерте. З правого боку багрянів суцільний синяк, — певне, од удару об асфальт. Увесь він був, як глиняна лялька, облитий грязюкою, заляпаний брудом і кривлею, що бігла з розквашеного носа. Я озирнувся. Поруч стояло моє авто. Певне, треба буде міняти обшивку, мимохіть подумав я, розглядаючи пом'ятий корпус. Тоді знову глянув на чоловіка у форді.

Я НЕ МІГ ЙОГО ЗАБИТИ.

Для чого ж була оця комедія, думав я, сидячи на снігу. Фраєр… дешевий фраєр!.. Я робив це — заперечив я сам собі. Я робив це багато разів… Ти вбивав на війні — озвалося щось у моїй підсвідомості. Озброєних людей. Ти мусив це робити, тобі не зоставалось нічого іншого. Ми вбивали, сказав я. В бою. І полонених… коли я ходив з белуджами. І там робилися ще гірші… далеко гірші й паскудніші речі! А тут той самий випадок… і я мушу це зробити, бо так вимагає справедливість… Я мушу помститися хоча б за Малевича!.. Он як, сказало в моїй підсвідомості, коли я підвівся й рушив до машини… Он як, Оскаре! Ти хочеш зрівнятися із ними, правда? Ти просто хочеш стати таким, як вони… але в цьому випадку не говори про справедливість!.. Вони захопили владу… чинять зло, убивають, давлять автомобілями, роблять з людей божевільних зомбі!.. Ти хочеш стати таким як вони?.. Ну, то ж стань… стань!..