Форд стояв у видолинку, малий і насилу помітний між соснами. Шістка, буксуючи, задом виїжджала на шосе. Я сидів за кермом і пильнував, щоб не врізатися у дерево. Голова моя була порожньою. Я нічого не думав. Я відчував тільки втому. Поруч на сидінні валявся мій ніж. Скількись часу я дивився на нього, — а тоді взяв і, покрутивши в руках, викинув у вікно.

Коли я звертав до села, мене раптом занудило. Я загальмував на узбіччі й вистромився з машини. Щось дивне почало коїтися зі мною: вмент сліпучобілим спалахом скипіла лють, по тому вона переросла у чорну депресію, а далі відчай, тваринний жах, біль, знеохота, спустошеність — все закрутилося, мов у рурці калейдоскопа, міняючи одне одного.

Пустка була останнім відчуттям. Коли я запустив мотор і подався геть, я вже нічого більш не відчував.

… Ми борюкалися з Більбонським, обхоплюючи один другого, качаючись по землі, брудні й виваляні в болото, як два чорти, Більбонський аж ревів од утіхи й захвату, й від цієї гри, яку він так полюбляв і до якої в мене ніколи не було ані хисту, ані бажання, час од часу я таки брав гору, й тоді він, склавши докупи свої грубі лаписька, з такою силою пхав мене в груди, що я одлітав геть, а псисько кидався на мене й кусав за вуха, за носа й за шию, а я, лежачи горізнач у калюжі, відчував, як усе вирує в мені й гуде, а тяжка чорна грудомаха ненависті й шалу розпадається й розпадається, аби щезнути назавжди… Це почалося ще коло розбитого форда, і з тих пір, як я полишив того чоловіка й поїхав геть, подарувавши йому життя, щось почало зміщуватися й зміщуватися в моїй підсвідомості, наче тектонічні плити в земній корі, неначе крига, що скресає і пливе униз по течії, зоставляючи після себе холодне чисте плесо…

Я підвівся. Більбонський згріб мене за ногу й поволікся вслід з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу. Ми стали підійматися на ганок. Руки в мене тремтіли.

Я подарував йому життя. Я не зміг його вбити. Я нарешті звільнився од цього. Назавжди.

Ми сиділи на терасі. Над нами було чисте, блакитне небо, а внизу лежало старезне висхле річисько, і за якийсь місяць сюди мають прилетіти лелеки. Я струсонув пляшчину й побачив, що там іще зосталося на денці. Тоді перевів погляд на Більбонського.

Собайло сидів на задніх лапах і дивився на мене благальними очима.

«Оскаре, — сказав він нарешті, — а послухай-но, Оскаре… а не дав би ти й мені ковточок, га?..»