— О вічний Всесвіт, — роздратовано сказав Родрігес, — що за божевільні суперечки? Будемо вважати, що гіпотеза про існування тут розумного життя не підтвердилася, і облишмо це. Сподіваюсь, ми ще не закінчили дослідження?

Копії тих перших фотознімків поверхні Братуся вмістили в так звану загальнодоступну картотеку. Після другої розвідки Фоукс з’явився пригнічений, і обговорення цього разу відбувалось у справді похмурій атмосфері.

Нові фотографії довго переходили з рук у руки, а потім Саймон сховав їх у спеціальний сейф, якого міг би відчинити лише він сам або ж, може, ще ядерний вибух.

Фоукс розповідав:

— Обидві найбільші річки течуть в меридіональному напрямку вздовж східних відрогів західного гірського пасма. Довша з них витікає з північної полярної шапки, а коротша — з південної. Притоки їхні течуть на захід зі східного хребта, перетинаючи всю центральну рівнину. Очевидно, вона має схил у західному напрямку. Цього, мабуть, і треба було чекати, тому що східне гірське пасмо вище, ширше й довше, ніж західне. Я не мав змоги зробити точні виміри, але мене не здивує, якщо воно виявиться вищим за Гімалаї. Воно дуже схоже на хребет Ву-Чао на Гесперусі. Щоб його перелетіти, довелося видиратись аж у стратосферу. А які там урвища — ух!

Він усе-таки примусив себе повернутися до теми розмови.

— Так от, обидві головні річки зливаються докупи — приблизно за сотню миль на південь від екватора і течуть крізь розрив у західному хребті. Звідти до океану трохи менше вісімдесяти миль. Їхнє гирло — ідеальне місце для столиці планети. Тут сходяться торговельні шляхи з усього континенту, так що саме в цьому місці неминуче мав би виникнути центр торгівлі. Навіть якби мова йшла про загальнопланетну торгівлю, товари зі східного берега все одно треба було б везти морем. Видряпуватися на східний хребет — невдячна справа. Крім того, існують ще острови, які ми бачили при посадці. Тому я шукав би поселення саме в цьому місці, навіть якби ми не мали точних його координат. А ті поселенці дивилися в майбутнє, тож іншого місця, либонь, і не шукали.

Нові тихо сказав:

— У всякому разі, вони гадали, що справді заглядають у майбутнє. Від них небагато що лишилось, еге ж?

Фоукс спробував підійти до питання по-філософському:

— Минуло понад сто років. На що ж, здавалося б, можна сподіватись? Але насправді залишилось більше, ніж я, чесно сказати, гадав. Їхні будинки були в основному збірними. Вони завалилися, а руїни геть позаростали. Але те, що збереглося, має завдячувати льодниковому кліматові Братуся. Дерева, — або щось там таке, схоже на дерева, — невисокі і ростуть, певно, дуже повільно. Як там не було, а розчищені місця зникли. З літака їх можна впізнати тільки тому, що нова рослинність має трохи інший відтінок і відмінну, так би мовити, текстуру порівняно із навколишнім лісом.

Він показав одну з фотографій.

— Ось, дивіться — купа брухту. Можливо, тут колись були механізми. А це, мабуть, кладовище.

— А якісь справжні останки? Кістки? — запитав Нові.

Фоукс заперечливо похитав головою.

— Але ж не могли останні поселенці самі себе поховати? — запитав Нові.

— Це, мабуть, зробили тварини, — сказав Фоукс, підвівся й, одвернувшись від колег, одійшов убік. — Коли я продирався крізь хащі, йшов дощ. Він усе падав і падав на пласке листя наді мною, а під ногами чвакала грузька багнюка. Було темно й моторошно. Дув холодний вітер. По знімках цього не відчути, але мені здавалося, що навколо мене тисячі привидів, які тільки й чекають…

Той настрій потроху опанував усіма в гурті.

— Припиніть! — гнівно вигукнув Саймон.

За спинами науковців стовбичив Марк Аннунчіо. Його гострий носик аж тремтів від нестримної цікавості. Він повернувся до Шеффілда, що стояв поруч, і прошепотів:

— Привиди? Але ж не було жодного неспростовного випадку…

Шеффілд легко доторкнувся до худенького Маркового плеча.

— Це так тільки говориться, Марку. Але ти не переймайся, він не мав це на увазі аж так буквально. Просто ти спостерігаєш, як народжується забобон, а це теж непогано, хіба ні?

Увечері того дня, коли Фоукс повернувся з другої розвідки, похмурий капітан Фоленбі розшукав Саймона і, як завжди, грубувато заявив:

— Кепські справи, докторе Саймон. Мої люди нервують. Дуже нервують.

Штори на ілюмінаторах були підняті. Лагранж-І уже шість годин як зайшов за обрій, а криваво-червоне сяйво Лагранжа-II, що був на вечірньому прузі, кидало багряні відблиски на обличчя капітана та його коротке сиве волосся.

Саймон, якого вся команда в цілому, і капітан зокрема, завжди трохи дратували, спитав:

— Що вас тривожить, капітане?

— Ми тут уже два тижні — за земним часом. Але й досі ніхто не виходить без скафандра. І щоразу перед поверненням у корабель треба опромінюватись. Щось негаразд у повітрі?

— Наскільки мені відомо, ні.

— То чому не можна дихати без маски?

— Капітане, це вирішую я.

Капітанове обличчя насправді налилося червінню. Він промовив:

— У паперах сказано, що я не повинен залишатися на планеті, коли щось загрожує безпеці корабля. А переляканий екіпаж готовий підняти бунт. Мені це ні до чого.