Сеной помічає їх першими – тих, хто вибирається з тріщини за чорним димом. Скрикує Сенгелаф, авжеж, він від самого початку боявся саме цього. Якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазпої Ями дістануть свободу… Дістануть. Вже дістали. Потворні, напівперетравлені Шеолом грішні душі, вони не знають уже людської тями, але знають біль і лють, достатню, аби надолужити зазнані в потойбіччі страждання.

Мимоволі я ступаю їм назустріч, ніби моє втручання може зупинити навалу. Звісно ж, я нічим не можу зарадити – тут потрібна уся міць Херему, але просто дивитись на це не маю сил.

Сеной випереджує мій порух. Він ступає вперед, відштовхуючи мене з дороги.

– Іди! – сичить він. – Ми їх затримаємо.

Я не рушаю з місця.

– Іди, шмат псяч… – Сеной затинається, – йди! Ну?!

Ну, не розірватися ж мені! Там – малий син Лавані, коли він ще живий, там – Беларі зі своїм божевільним задумом, а тут… Мені тяжко полишити їх самих, так, ніби доводиться наживо віддирати кусень власного тіла. Тяжко – але мушу, мушу, хай йому біс!

Кинувши швидкий погляд через плече, перестрибую тріщину і біжу розтрощеним храмовим двором. Ніхто не спиняє мене, тільки стугін земний частішає попід ногами.

Двері до святилища відчинені – сказати б радше розбиті, і тріщина перетинає долівку, і вівтар, і… Тобто, який вівтар в Бет-Елі? Там, де раніше виднівся вершечок скелі, що свого часу замкнула Шеол, нині зяє чадне провалля, з якого важкими хвилями струменіє чорний дим.

На краю провалля – три темні постаті, що їхні обриси окреслює тьмяне світло припнутих до стін смолоскипів. Беларі, чий одяг навіть зараз спалахує вельможним золотом, маленький хлопчик коло його ніг – живий? Нібито встигли! І – підозра обертається нещадною певністю – Агарі. Вона стоїть навколішки, притримуючи нестямну від жаху дитину.

– Вітаю, братику! – радо мовить вона, підкинувши погляд.

Якусь мить я ще плекаю надію, що наша нинішня зустріч – то лише химерне видиво, спричинене тим, що мені щойно перепало по голові. Я ніяк не можу збагнути, яким боком кдеша – цариця! – дотична до лиховісного прагнення Беларі. І, коли вже на те, звідки він знав, як розбудити приховану в Бет-Елі потугу?

– Як це чемно з твого боку – дожити до цього дня, – глузливо мовить Агарі, – Нарешті ти зводив до нас приєднатись.

Мені й далі невтямки – вона дивиться не так, говорить не так, і навіть знайома рисочка між бровами зникла, ніби й не було… В чому ж річ?

– Швидше! – надривно мовить Беларі. – Я не можу надовго переривати обряд!

Глянувши пильніше, я бачу, що царський дорадник вбраний як до служби, з усіма належними китичками та нагрудними знаками жерця. Авжеж, йому не позаздриш, перерваний молебень може окошитися недбалому серцевим нападом – такою сильною почасти була натуга розмови з Херемом, чи в цьому разі, зовсім навіть не з ним.

– Терпи! – хльостко відказує Агарі. – Квапитись нам нема куди.

Неймовірно, але дорадник, доти самовладний та до безглуздя жорстокий зі своєю сестрою, кориться її наказу! Що ж сталося між ними двома?

А втім, яке це має значення? Коли вона сподівалася збити мене з пантелику, їй це цілком вдалося. Але годі розмов. Прямую до тріщини. Лише перескочити її, заїхати межи очі тому біснуватому владолюбцю, забрати дитину з рук…

– Стій! – твердо мовить жінка, і з її долоні тонким променем спалахує ніж. – Ще крок, і мені доведеться нагодувати Шеол жертовною кров'ю!

Вона чарівно всміхається, аж мені заходиться серце.

– Хоча мене влаштувало би значно більше, якби це зробив ти\

Здається, мені знову мариться бозна-що… Я?! До чого тут я?

Зненацька вона заходиться веселим сміхом, розсипаючи золоті дзвіночки над чорним проваллям.

– Так ти досі не зрозумів? – вона витирає сльози вільною рукою. – От же ж дав мені Творець брата-пришелепу… Тобі належить здійснити пророцтво, але ти зрікся моєї допомоги… Тож мені довелося подбати про це самій.

– Алука?!

Нарешті запона падає з моїх очей. Ну, звісно ж, навіть розбійники, навіть простий люд з ір-олам-ського базару, і ті розгледіли упирицю в царській дружині. І тільки моя пиха і моя безпритульна ніжність застилали зір, заважаючи бачити очевидне.

– І давно ти тут, Хатма?

– Та довше, ніж тобі хотілося б! – регоче вона. – Тобі подобається моє вбрання!

Вона звабливо поводить плечима.

– Подобається, бачу! – тішиться упириця. – Всього лише гарненька повія… Небагато тобі треба, еге ж? Чи річ у тому, що вона нагадує тобі декого? Одну знайому… навіть, сказати б, родичку?